Читати книгу - "Порожня труна"

багата, але їй байдуже, що я збанкрутую, з ганьбою і втрачу свою клініку, ні, вона й не подумає, щоб допомогти мені якою сотнею тисяч франків. Я був хірургом, майже знаменитим, а тепер — невдаха-комерсант, бо погодився взяти на себе керівництво цією клінікою, доходів з якої ставало все менше й менше, а потім…

Виплеснувши свій гнів, професор Дроп підійшов до столу, узяв з дерев'яної скриньки сигарету з позолоченим фільтром, припалив її, кілька разів затягнувся, а потім кинув її у вогонь у камін.

— Так, мені бракує відваги, і коли я думаю, що я напередодні катастрофи, що коли Педро Коралес якось дізнається про ту необачність, якої допустилася клята Жермен, то я матиму не тільки фінансові неприємності, а й ризикую втратити свою репутацію хірурга. Може, було б краще покінчити з усім цим за одним махом…

Він обірвав фразу. В двері постукали.

— Заходьте! — вигукнув професор.

В прочинені двері просунулася голова служника.

— Що вам треба, Жане?

— Пане доктор, тут добивається до вас якийсь добродій, він прийшов з клініки, його направила мадемуазель Данієль.

— Він дав вам візитку?

— Так, пане доктор.

— Дайте її сюди.

Хірург узяв картку, що йому простягнув служник, і глянув на неї. Щойно він прочитав ім'я на візитці, як пополотнів, його пройняла дрож. На мить він завагався.

«Чи варто його приймати? Може, сказати, що мене немає?» Він запитав служника:

— Ви сказали йому, що я вдома?

— Так, пане доктор.

— Дурень!

Поль Дроп кусав губи. Його пекла злість, мучила тривога.

— Тепер я не можу відмовитися його прийняти, це викликало б підозріння.

Він звелів служникові, що чекав на порозі.

— Нехай цей добродій зачекає кілька хвилин, а потім просіть його.

Служник зник, а Поль Дроп, страшенно зблідлий, став витирати піт, що зросив йому чоло.

— Кепсько! — пробурчав він. — Цей бідолаха сумнівається у достовірності… Не знаю, як йому пояснити. Ет, що буде, то буде, треба сказати правду.

Нервовим жестом професор відкинув волосся з чола, склав розкидані по столу папери і рушив до дверей, що сполучали його кабінет з вітальнею. Він уже простягнув руку, щоб повернути ручку дверей, але зупинився.

— Ні, не можу, — пробурмотів він. — Це сильніше за мене, але я не можу зважитися прийняти цього бідолаху. Якщо якимось чином він дізнався правду, коли він скаже, що я вбивця, що я не зумів уберегти його тітку, доручивши її недосвідченій медсестрі, і що я відповідальний за її смерть, я ж нічого не осмілюсь йому відповісти… Як це жахливо!

Він стояв перед дверима, що відокремлювали його од відвідувача, якого так боявся. Ні, треба зібрати всі свої сили, побороти хвилювання і наважитися прийняти Педро Коралеса.

Професор ще раз витер холодний піт, що виступив у нього на скронях.

— Єдина надія, що він нічого не знає і нічого не знатиме, — прошепотів він.

Зрештою він таки змусив себе повернути ручку і відчинити двері.

— Будьте ласкаві, добродію, заходьте, — вклонився він, уникаючи руки, що простягнув йому відвідувач.

Так, це був не хто інший, як сам Педро Коралес, що зручно влаштувався у великому кріслі в кутку вітальні й тепер підхопився, почувши голос професора.

— Перепрошую, — весело відгукнувся він, — я не побачив вас.

Він поспішив назустріч лікареві, простягаючи йому руку.

— Пробачте мене, пане професор, що ввірвався до вас о такій годині, але мені треба терміново обговорити з вами одну справу.

Остовпілий Поль Дроп розглядав відвідувача. А що той зовсім не видавався схвильованим і ще менше розлюченим, він подумав:

«Мабуть, Педро Коралес не знає правди. Мабуть, у клініці не захотіли йому розповісти, невже це доведеться зробити мені?»

Перуанець пройшов у кабінет, сів у крісло, яке запропонував йому лікар, навпроти столу, за яким влаштувався сам господар.

— Ви бажали мене бачити? — розпочав професор. — Мабуть, щоб вислухати співчуття з приводу кончини вашої тітоньки. Прийміть їх, добродію…

Але Педро Коралес спинив його порухом руки.

— Та що ви! — бадьоро вигукнув перуанець, широко всміхаючись і показуючи з-під чорних вусів низку чудових білих зубів. — Любий пане професор, не треба церемоній, не треба ніяких виявів співчуття. Хіба ви не знаєте, що я став спадкоємцем великого багатства?

Ця заява була така цинічна, така мерзенна, що хоч у якому напруженому стані був Поль Дроп, але він здригнувся нажаханий.

— Ви спадкоємець? — перепитав він по-дурному, наче не зрозумів сенсу цих слів. — Ви спадкоємець вашої бідолашної тітоньки?

— Яка так своєчасно померла, пане професор. Отаке-то життя. Вчора і я був бідний, а сьогодні — багатий. Тож, хай йому біс, вам першому я повинен бути вдячний.

Педро Коралес спокійно й наче зовсім не відчуваючи протиприродності: свого поводження, простягнув хірургові руку, яку той, здавалося, не помітив. Але він радісно продовжив:

— Так, я вам повинен бути дуже вдячний. Я вважаю, що моя тітка була і не дуже-то й хвора, коли я привіз її до вашої клініки, і ніщо не провіщало…

Поль Дроп, який був вражений таким цинізмом спадкоємця, здригнувся. Зараз Педро Коралес скаже те, чого він так боявся? Невже він дізнався, що причиною смерті бідолашної була необережність і недосвідченість медсестри? Професор поспішив пояснити:

— Хвороба, добродію, на жаль, каже своє останнє слово після діагнозу лікаря. Як я вам уже говорив, ваша тітонька не була безнадійно хвора, так і вийшло… Я поділяю, повірте, ваш сум.

Та перуанець відмахнувся від його співчуття і зайшовся сміхом.

— Ви розказуєте казочку, що моя тітка померла через хворобу, а насправді вона врізала дуба через те, що мадемуазель Жермен… Гм, тобто якась необережність прискорила моє успадкування.

Поль Дроп підвівся. Його зсудомило від такої нелюдяної мови,