Читати книгу - "Порожня труна"

і він ще дужче пополотнів. Його осяйнув страшний здогад. До чого веде цей тип? На що він натякає? Чому він дозволяє собі дякувати лікареві за смерть його пацієнтки? Невже вважає, що він, Поль Дроп, укоротив їй віку?

Але Педро Коралес зробив рукою жест, який мав означати, що це не має особливого значення.

— Я вас не розумію, — хрипким голосом розпочав Поль Дроп.

— Годі! Облишмо це. Я прийшов переговорити з вами не про тітку, я визнаю, що лікували її просто чудово, і, навіть більше, повторюю вам, що мені цілком байдуже. Та ні, скоріше…

Педро Коралес, якому, видно, було дуже весело, зайшовся гучним реготом.

— Слово честі, я не знаходжу більше слів, — заявив він, — це так вразило мене, така несподіванка цей спадок, але, професоре, я хочу сказати вам дещо інше. Ви, без сумніву, знаєте, що я не міг не помітити, як щиро піклується про мою тітоньку мадемуазель Жермен. Милосердя вашої юної медсестри вразило мене до глибини душі. Саме про неї, мій любий професоре, я й прийшов поговорити з вами.

При цих словах обличчя лікаря почервоніло; йому здалося, що він збагнув, чого домагається Педро Коралес.

Перуанець, звичайно, з нього насміхається. Мабуть, він аж надто збуджений смертю своєї тітоньки, що зробила його багатим спадкоємцем; він, безперечно, знає про фатальну необачність Жермен; мабуть, вона йому призналася, певна річ, зараз він поставить вимогу вияснити міру вини необачної медсестри і буде домагатися, щоб її покарали.

Лікар насупив брови, випростався, щоб вислухати справедливі докори бідолашного спадкоємця.

— Я до ваших послуг, пане, — оголосив він. — Що б ви воліли дізнатися про мадемуазель Жермен?

Педро Коралес теж підвівся.

— Ну що ж, професоре, ця розмова — між нами, чоловіками, — розпочав він. — Ви мені симпатичні, патякати не будете, і я не збираюся приховувати те, що в мене на думці. Любий докторе, вислухайте уважно: ваша медсестра мені подобається, дуже подобається, просто безмежно; словом, я хотів би забрати її у вас.

— Забрати її в мене? — перепитав Поль Дроп, зовсім ошелешений.

Що це могло означати? Що задумав цей підлий тип, прийняти якого хірурга змусили тільки обставини?

— Я не розумію вас, — заявив професор.

Педро Коралес, не бентежачись, пояснив:

— Господи… Я розставляю всі крапки над «і»! У вас є вродлива медсестра, яку я бажаю забрати; ви згодні поступитися мені нею? Ось і вся проблема!

Перуанець наблизився до стола, за яким стояв лікар.

— Я гадаю, що це можливо.

На цей раз Поль Дроп усе збагнув. «Педро Коралес закоханий у Жермен, — подумав він, — і пропонує мені ганебну угоду. Він дав мені зрозуміти, що йому відомі причини смерті його тітки, він обіцяє мовчати, якщо я віддам йому Жермен. Ні, я не можу погодитися». Професор чітко вимовив:

— Ви просите в мене неможливе, треба спершу, аби я знав наміри мадемуазель Жермен.

При цих словах Педро Коралес поспішив його запевнити:

— Отуди к бісу! Вона згодна!

— Тоді треба, щоб я розірвав трудову угоду з цією дівчиною. За контрактом мадемуазель Жермен повинна відпрацювати в мене ще принаймні рік, я не можу обійтися без неї.

Почувши це, перуанець стрепенувся; його імпульсивна латиноамериканська натура, очевидно, не терпіла, коли йому суперечили чи опиралися.

— Якщо це вам зашкодить, то ми все владнаємо, — запевнив він.

І перш ніж Поль Дроп встиг щось мовити, Коралес додав:

— Я тепер багатий. Я можу дозволити собі забаганки, хоч як би дорого вони коштували. Давайте обговоримо суму…

Він витягнув з кишені чекову книжку.

— Насамперед я ліквідую заборгованість за лікування моєї тітки.

Наготувавши ручку, він чекав, що скаже Поль Дроп. Той тремтячим голосом став рахувати:

— Утримання вашої тітоньки за день складає п'ятдесят франків, вона перебувала у нас тиждень, усе це складає триста п'ятдесят франків; п'ятсот франків — лікарю, що опікувався нею, і двісті — нічній доглядальниці… Ось і все, що ви мені винні.

Спочатку лікар вагався, але потім голос його став певнішим. Педро Коралес вислухав його з усмішкою на губах.

— Ви скромні в своїх підрахунках. Але, очевидно, що ми порозуміємось: ось п'ятдесят тисяч. Цього досить? І я ще додаю десять тисяч, аби ви відпустили мадемуазель Жермен.

Украй здивований і ошелешений лікар мовчав. Тоді перуанець продовжив:

— Мовчання — знак згоди, я підписую чек, будьте ласкаві, пане професор. Дивіться, я пишу: шістдесят тисяч франків.

Він простягнув професорові підписаний чек і підвівся, потираючи руки.

— І це не заважає, — на закінчення мовив Коралес, — бути мені все ще вам зобов'язаним. К бісу! Я пам'ятатиму вашу клініку, професоре, там я втратив свою тітку, але набув спадок і знайшов прегарну дівчину… Так що ми з вами друзі, еге ж?

Цей жахливий тип знову простягнув руку хірургові, і тому стало не по собі. Він не потиснув простягнену руку і хрипким голосом розпочав:

— Добродію…

Цієї миті пролунав дзвінок переговорного апарата.

— Алло! — нервово відізвався професор.

Він почув голос свого служника. Той повідомляв, що ще один відвідувач чекає на нього у вітальні: якийсь Міньяс добивається, щоб професор його прийняв.

— Хай почекає, — звелів Поль Дроп.

Обличчя його проясніло, він повернувся до Коралеса.

— Добродію, — знову повторив лікар, — чек, який ви мені даєте…

Але закінчити він не зміг. Слова застряли йому в горлі; в нього пропав голос, від хвилювання відібрало мову.

Педро Коралес поспішив утрутитися:

— Більше ні слова, — заявив перуанець, схопив свого капелюха і люб'язно відкланявся, — більше ні слова. Я ж не який-небудь телепень і все розумію. Ох! Ще одне, пане професор. Не лишайте цей чек на видноті, люди такі дурні, і можуть щось подумати чи здогадатися.