Читати книгу - "Високий Мисливець"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 72
Перейти на сторінку:
ЩО ДУМАЮТЬ ПРО ЛЮДИНУ

Караї лишився з Отонте біля вогнища, неквапливо попиваючи мате з гарбузяного кухля.

— Ти підеш вранці на полювання, Альберто? — Наодинці індіанець звертався до свого друга просто на ім'я. — Краще ти лягай спати, Альберто, а я залишусь вартувати. Мені не сподобався Джуліусів погляд.

— Мабуть, я вже не лягатиму. Виїжджати треба вдосвіта, вже пізно лягати. Треба зробити запас м'яса, бо незабаром я поїду на кілька днів, а ти залишишся тут. Коли що станеться, дай мені сигнал дзеркалом або вогнем. Правда, я поїду аж до Бодокенів, але звідти добре видно ці місця. Приготуй мені все, що треба в дорогу.

— Ти хоч би сів трохи далі від вогню. А то з тебе така гарна мішень.

— Не бійся. Джуліус ще прийде сюди. Він сохне з цікавості, чому я полюю тут, і йому страшенно кортить з'ясувати цю таємницю. А якщо він в мене стрельне нишком, то нічого не дізнається.

Тільки-но Караї це сказав, як у темряві почулося плескання в долоні: хтось просив дозволу підійти до вогнища. Це був Джуліус; він поводився так, ніби нічого не сталося.

— Мені чогось не хочеться спати, і якщо ви теж не лягаєте, то, може, дозволите посидіти у вашому товаристві, хоч ви й не вважаєте мене за джентльмена.

— Сідайте! — промовив Караї і, наливши свіжого мате, подав йому гарбузовий кухоль. Обидва мовчали. Ніщо не порушувало навколишньої тиші. Чути було тільки, як Джуліус сьорбає маленькими ковтками мате та ще Отонте шарудить у наметі, наповнюючи сідельні сумки всілякими припасами. Нарешті Джуліус не витримав:

— Вирушаєте рано?

— Так.

Знову запала тиша.

— Натрапили на якийсь слід?

— Їх тут повно в лісах.

— Послухайте, Караї, скажіть мені правду, чого ви, власне, шукаєте? Певен, що ви приїхали сюди не на полювання.

— Так само, як і ви, Джуліусе. У кожного з нас с свої міркування. Про ваші я не питаю, бо добре знаю їх. Звичайно, не від вас. Бо хоч ви й хочете від мене щирості, а самі нещирі.

— Що ви можете знати про мої міркування і особливо про те, чого я тут?

— Думаю, що знаю про все це не гірше за вас. Ви гадаєте, що те, біля чого ви зможете погріти руки, вже почалося. Певні, що йдете по слідах великого звіра. А тим часом той думає, що це ви йому добре прислужитесь, а самі залишитеся з носом. Ото втіха — стежити за вами. Я не збираюся попереджати ані вас, Джуліусе, ані вашого супротивника, тим більше, що й ви, і він граєте кепську гру. Але, може, ви ще втримаєтесь від негідного вчинку, якщо добре поміркуєте над усім. Саме тому я і застеріг вас, згадавши про Мальгейросову дружину. Мабуть, цього досить.

— Караї! Ви кажете так, ніби читаєте мої думки. Але я вас не розумію. Ви говорите загадками.

— Для іншого це, може, й загадки, а ви добре все розумієте. Що б ви сказали про собаку, який полишив слід ягуара і пустився по сліду кваті [16] або якогось іншого хижака?

— Я б сказав, що це погано навчений пес — він далеко не забіжить. Хіба що сягне якогось дерева, куди видереться звір; хай тоді собі гавкає, — звір вибере слушну мить, щоб перекусити йому горлянку або ногу, і пес стече кров'ю.

— Гм. Мені здається, Джуліусе, що ви саме й ідете по сліду такого звіра. Навряд чи ви матимете з того користь, а от головою можете накласти. Принаймні вплутаєтесь у неприємності і років десять вам сюди не можна буде й потикатися.

— Якби це сказав мені хтось інший, я посміявся б з нього або примусив говорити зрозуміліше. Але, мабуть, у ваших приятелів-індіанців є ясновидці, від яких ви дізнаєтесь про мої найпотаємніші думки. Тепер не лишається нічого іншого, як добре попрохати вас усе це пояснити мені. Можливо, ви маєте рацію і я справді стою на хибному шляху й ладен утнути якусь дурницю.

— То вже інша річ. Але для того, щоб довідатися, що я знаю, не треба бути ясновидцем. Мої друзі-індіанці мають добрих розвідників, а у мене — не гірші зв'язки з ними. Ви дбаєте лише про сьогоднішній день, при цьому покладаєтесь на непевні чутки, а я цікавлюсь і тим, що було раніше, що діялось у сиву давнину, навіть у прадавні часи. Тому ми й дивимося на речі кожен по-своєму. Ви бачите в старому Мальгейросові багатія-скнару, який має розкішну фазенду і кілька десятків тисяч голів худоби на пасовиськах. А Мальгейросові незабаром стукне вісімдесят. Він може несподівано померти, і тоді одного чудового дня ви станете володарем фазенди, правда ж? Ну, а якщо він не помре, то хіба не можна якось підштовхнути долю? Для цього й придадуться оті стріли, про які розповідав Алонсо. Не гарячкуйте! Я бачив, як ви шепотілися з ним, і знаю, що парагваєць носить ті стріли з собою, шукаючи, кому б їх збути.

Слухайте далі. Я спробував вивідати Мальгейросове минуле. Вам теж буде корисно дещо дізнатися. Річ у тому, що Мальгейрос не завжди був таким, яким ви його знаєте тепер, — немічним дідом. Він приїхав з Португалії давно — років п'ятдесят тому, а то й більше. І хоч був іноземцем, добився посади державного урядовця — діреторе дос індіос [17]. Цілком зрозуміло, що це місце дісталося йому не задарма. В своєму управлінні він порядкував дуже моторно: реєстрував на своє ім'я хоч і невеликі, але найкращі ділянки індіанських земель, а незабаром загарбав і половину, навіть більше, їхньої худоби. Ви знаєте тутешні умови і розумієте, що бразільські верховоди не випустили б із своїх рук такий ласий шматок. Діло залагодили чималі хабарі і неабияка Мальгейросова спритність. Проти засобів, які було тоді пущено в хід, Алонсові стріли — дитячі іграшки. А коли індіанці

1 ... 9 10 11 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Мисливець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Високий Мисливець"