Читати книгу - "Обережно, діти!"

class="book">«Найбільше вона схожа на татову сигналізацію», – подумав я і ввімкнув телевізор. Я вирішив, що це єдиний рецепт для заспокоєння. Я не помилився. Для того щоб Лінці було зручно дивитися, я перекрутив її голову у другий бік. Лінка відразу затихла і задоволено затріпотіла ручками.

«Здається, мама має рацію», – подумав я і торкнувся Лінчиного маленького пальчика. У мене вже є компанія для телевізора. Мені здалося, що Лінка всміхнулася, і ми вдвох вирішили дивитися «Сімпсонів».

Із наступного дня мама заборонила мені підходити до ліжечка. Телевізор дивитися теж.

10. Воля

У мами знову не було часу для мене. Вона весь час займалася Лінкою: молоко-підгузки-парк-молоко-парк-підгузки…

У мене була своя воля. Моїм вихованням, як і раніше, займався дідусь. Ми знову, як у старі добрі часи, дивилися серіали й ходили на кока-колу. За дитсадком я не скучав. Тільки іноді забігав його провідати.

Коли дітей забирали додому, ми з друзями йшли гратися в той дитячий садок, що був ближче до мого дому. Час від часу я бачив у вікні голову мого дідуся: він був у мене завжди під наглядом.

У садку в нас був навіть свій штаб на крислатій яблуні. Я ще не вмів лазити по деревах. Ми щоразу забирали від «Ракети» драбину («Ракета» – це залізна ковзанка) і приставляли до дерева. Ідея геніальна. Не розумію, чому вона не сподобалася прибиральниці. Вона, мабуть, заздрила, що ми її до себе не беремо.

У нас завжди були з собою солодощі. Богдан їв вафлі. Весь час сидів на гілці й жував. Він у нас – найтовстіший. Йому треба багато їсти, щоб не схуд, каже його бабуся. У Стаса ніколи не було цукерок. Він приносив тільки кальмари і сушену рибу, таранька називається. Це входить у щоденний раціон його тата, каже Стасикова мама. Чому вона при цьому зітхає, Стас не знає. Сушена риба нікому не подобається. Нельці теж. Вона завжди з’їдає мої цукерки.

Колись Нелька також приносила цукерки. Вона знаходила їх у кишені свого дядька. Він купував їх для своєї нареченої. Одного разу він купив нареченій на день народження якусь дорожезну шоколадку. Нелька знайшла її, не стрималася і з’їла, а в обгортку загорнула пластилін. Увечері дядько прийшов з роботи. Надягнув піджак, взяв квіти, подарунок і пішов у гості… З того часу Нелька їсть тільки мої цукерки.

Я їв кальмари і ті цукерки, які залишилися після Нельки, і запивав кока-колою. Мені пощастило: Нелька кока-колу не п’є. Каже, що надто небезпечно для здоров’я. Я чув по телевізору, що кока-кола корисна для шлунка. Саме про це я й сказав дідові. Він знає, що я завжди кажу правду. І ще знає, що повний та здоровий шлунок – це основа дитячого здоров’я. Саме з того часу дідусь мені й купує кока-колу. Увечері мама чомусь з ним весь час дискутує на цю тему.

Ми сиділи на гілляках, мов горобці. Нелька лізла аж на вершечок. Яблуня була невисока, і ми зі Стасом не боялися, що попадаємо. Та чомусь цього боялася прибиральниця, яка щовечора сюди приходила. Вона за це виганяла нас із садка, начебто ми хотіли поцупити дерево. Якось вона так сварилася, що хотіла дістати нас своїм віником. Коли вона підкинула віник угору, він перекрутився і звалився прибиральниці на самісіньку голову. Разом із Стасом. Для Стаса все закінчилося переломом руки й двома тижнями ходіння в ґіпсі. Тепер ми розуміємо, що прибиральниця недарма сердилася. Мені навіть хотілося провідати її в лікарні: її перелом ключиці виявився небезпечнішим, ніж ми уявляли.

У садку росли дві крислаті вишні. На них ніхто не лазив. Крім Нельки. Ми вирішили не прикладати драбину до дерева. Нелька нарвала вишень цілий поділ спіднички. Я скуштував одну і відразу викинув. Марійка цього разу також була з нами. Вона немиті вишні не їсть. І не їсть, коли зривають без дозволу. Богдан їсть усе і завжди. Він так наминав, що його рот став червоний, як від маминої помади. Нельці це сподобалося. Вона натерла вишнями ціле обличчя.

– Це називається «фруктова маска». Я в рекламі бачила, – заявила вона і перейшла до намащування рук.

Марійці почав боліти живіт. Вона заховалася в «Ракету». Ми посідали на лавку. На лавці намащуватися легше. Тепер усі місця без одягу були червоні. Ми сиділи на лавці й дивилися одне на одного. Хіба я винен, що саме в цей час попри садочок проходила сусідка Марія. У неї четверо очей і десять вух. Так каже мій дід. (Шкода, що він не дивиться в цей час у вікно. Він був би гордий за мене.) Сусідка хотіла нас щось запитати, але ми вирішили втекти від неї. Її обличчя стало білим, як цукор. Вона почала дуже швидко бігти. Напевно, забула виключити молоко, подумав я.

За садком ми почули сирену «швидкої». Богданова бабуся бігла з одного боку, мій дід – з іншого. У Стасика та Нельки нікого не було вдома.

Богданова бабуся перемацувала всі його руки і ноги.

– Дитина стікає кров’ю!.. – голосила вона. Вона, напевно, ніколи не натиралася вишневим соком.

Так міцно мене дідусь ще ніколи не обіймав. Він не боявся обмаститися.

Дідусь навіть вирішив подарувати мені без будь-якої нагоди леґо. Як я про нього мріяв! Одного разу навіть був запропонував тітці Марині спрямувати її любов у матеріальне русло і замість яблук купити мені леґо. Мама сказала, що це невиховано. Хіба виховано гладити мене по голові, коли мені це не подобається? Я вирішив навіть бути слухняним і не втікати, коли тітка прийде в гості. Хоча б у той день, коли принесе подарунок. Витримати було важко. Я таки не втік, просто сказав, що мені терміново треба дещо зробити. У пакунку виявилася машинка. Мама сказала, що не можна казати, що мені не треба машинки. А якщо у мене така вже є? Хіба я сказав неправду? Зате дід у мене – клас! Виконав мою мрію! Я вхопив своє новеньке леґо і подався до Богдана. Стас уже чекав.

Ми розклали все наше багатство на підлозі. Цукерки теж. У Богдана трохи краще леґо. Його тато бухгалтер і заробляє більше, ніж тітка Марина. У нього є новий «мерседес». Шкода, що мій тато не бухгалтер.

Я дуже люблю собак. Тільки ротвейлерів не дуже. Вони надто товсті й великі. Коли вони дихають, у них видно зуби і капає слина. Дік, так Богдан назвав свого ротвейлера, завжди мене