Читати книгу - "Обережно, діти!"

можна ніколи сідати з чужими в машину. Таксист – це не чужий. Це просто професія. Вихователька також чужа, і мама не боїться залишати мене з нею. А якщо таксист виявиться шпигуном? Що краще: чекати, спати на лавці, з якої тебе зараз же викинуть бездомні, бо ти для них становиш конкуренцію, чи чекати на якогось гангстера? Чи потрапити в руки таксиста-шпигуна?

Водій відчинив двері і глянув на мене.

– Тобі куди?

Виявляється, все значно простіше, ніж я думав.

Я підтягнув кашкетика і підвів угору очі. Біля мене стояв височенний чоловік з білявим волоссям у темній куртці та шарфику. Певно, шпигун. Я мовчав.

– Ти з ким?

Я мовчав.

– Сам?

Цього разу я похитав головою.

– Свою адресу знаєш?

Я кивнув головою:

– [email protected].

– Я про вулицю. Не бійся, я тебе не з’їм.

– Зовсім я не боюся. Канібали водяться лише в Австралії і Новій Зеландії, – згадав я те, про що читав мені дід. – Мені просто не можна спілкуватися з чужими. А ви шпигун?

– Ні, я таксист. То швидше ти шпигун, бо тиняєшся сам по вулицях.

– Шкода. Мені завжди хотілося познайомитися зі справжнім шпигуном.

– Чому?

– Я б запитав, як краще втікати від поліції, коли велика облава. Я таке завжди програю в гонках. Ви також граєте в комп’ютерні гонки?

– Я? Іноді. Тільки не в комп’ютерні.

– От шкода! Я б вам показав, як у мене класно виходить.

– То ти можеш мені показати?

– Не можу. Я ж казав, мені не можна спілкуватися з чужими.

– А телефон у тебе є?

– Є, тільки вдома.

Я вперше пошкодував, що не попросив у Миколая «Нокію N9» із операційною системою Міґо, таку, як у Богдана. Вона коштує чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять гривень. Я в рекламі бачив. Добре мати тата-бухгалтера: він кожен рік міняє телефони, а старі дістаються Богданові у спадок. Він уже має їх аж двадцять. Точно бреше, але «Нокію С3-01» я сам бачив. Хоч напівсенсорна, але крута. Тато за неї півмільйона заплатив, казав Богдан. Я йому, звичайно, не повірив, але від такого телефону я б не відмовився.

– То диктуй, – перебив мою думку таксист.

– А якщо ви занотуєте мій телефон і почнете шантажувати моїх батьків?

Таксист усміхнувся:

– Диктуй, зараз будеш розмовляти сам.

Слухавку взяв тато. Його голос був особливо лагідний. Далі таксист розмовляв з татом сам.

Після розмови з татом у мене трохи перестав боліти живіт. Тато сказав, що таксистові можна довіряти.

– То ти, виявляється, утікач? Тебе розшукує міліція, батьки хвилюються, і вихователька рве на собі волосся.

Я уявив, як вихователька рве на собі волосся. Пучок за пучком падає на підлогу, мов у перукарні. Ще трішки – і вона стає лисою… Мені починає ставати її шкода. Я відразу згадую про перуку, яку я їй подарував. Тоді вона сприйняла мій подарунок без особливого ентузіазму. Казала, що треба віднайти ту жінку, яка залишилася без перуки: дати оголошення на радіо, в газету. Я, звичайно, з нею погоджувався, але не бачив конкретних результативних шляхів розв’язання цієї проблеми. (По телевізору так завжди кажуть.) Тепер мої докори сумління ставали трохи меншими.

Тато чекав під під’їздом. Мами чомусь не було. Тільки Софійка подавала мені з балкона якісь сигнали й прикладала палець до горла. Що вона хотіла цим сказати?

Це був останній день у дитсадку. Саме в цей день у мене народилася сестричка. Тато казав, що мама розхвилювалася і сестричка народилася швидше, ніж планувалося. (Подумаєш, велике діло: плани можна іноді пересувати, подумав я, але зрозумів, що тут ідеться про щось серйозне.) Ще тато казав, що діти не завжди розуміють, що роблять. (Це про мене чи про новонароджену сестричку?)

Я сидів біля порожнього маминого ліжка і мовчав. Не хотілося, щоб мама через мене сумувала. Мені стало її страшенно шкода. Я ще раз витер носа рукавом і дав собі слово, що більше ніколи не буду ні від кого втікати, навіть цілий тиждень не гратиму в гонки. Виявляється, останнє було вирішено без мене: три місяці заборони комп’ютера.

Я розумів, що це жорстоко, але заслужено.

9. Я мушу нарешті починати дорослішати

Я мушу нарешті починати дорослішати. Так каже мама. Хіба п’ять – це вік для дорослості? Батьки завжди перебільшують. Це все через Лінку, мою молодшу сестричку, яка недавно народилася. Забув сказати, я став старшим братом.

Ідея з Лінкою мені не сподобалася ще з порога. Там, де лежало наше взуття, тепер стояв дитячий візочок. Мені зовсім не подобалося, що Лінка мала спати у дитячому ліжечку, в якому колись спав я. З коридору хтось прибрав мої машинки. Це мені теж аж ніяк не сподобалося.

Я ненароком зачепив ногою візочок. Чомусь тато відразу помітив. Він погладив мене по голові:

– Лінка тобі обов’язково сподобається.

Вона мені не подобалася ще з порога, і мені не хотілося заходити до кімнати.

Усі заглядали в ліжечко, начебто там лежало золото. Найбільше мені тепер хотілося до діда Романа. Він ще не повернувся з магазину.

– Проходь, глянь, яка красуня! – потягла мене за рукав тітка Марина. – Я не люблю, коли мене тягають за рукав. І дивитись на малих дітей теж не люблю. І не люблю, коли навколо стільки жінок. І взагалі, чому всі тягнуть мене в цю кімнату? Біля дверей я розвернувся і рушив до себе. Мама зупинила мене в коридорі.

– Іди, я покажу тобі твою сестричку, – сказала мама.

Вона хотіла взяти мене на руки. Хіба я маленький? Хай Лінку бере. Чому вона не народила мені братика?

– Глянь, вона схожа на тебе. Ви скоро подружитеся, – погладила мене по голові мама.

Я міцно заплющив очі. Мене не цікавило, на кого вона схожа. І взагалі, мене нічого тут не цікавило. Я хотів до тата.

– Здається, вона таки більше схожа на тата, – прицмокувала тітка Марина.

– У неї мамин ніс, а очі такі, як у Софійки, – заперечила тітка Люся.

Ще мені другої Софійки не вистачало!

– Побудь із Лінкою, поки я проведу гостей, – попросила мама й ще раз погладила мене по голові.

Коли за мамою зачинилися двері, я розплющив очі. На подушечці лежала маленька лиса і зовсім не гарна голова. Я навіть трохи заспокоївся. Я зрозумів, що Лінка ні на кого не схожа і зовсім не красива. Навпаки, вона жахлива! Беззуба і лиса! З мініатюрного беззубого рота показався язик. Я також показав їй язика, та вона захитала своїми тоненькими, як у ляльки, ручками і заверещала.