Читати книгу - "Мати чи бути?"

відва­жилися лишатися собою і реагувати безпосередньо, що є запорукою народження чогось нового у процесі розмови. Вони безоглядно поринають у розмову, бо не скуті тяга­рем власності і не клопочуться через те, що мають. Влас­тива їм жвавість нерідко заразлива і допомагає співроз­мовнику подолати власний егоцентризм. Отож-бо бесіда зі своєрідного товарообміну (за товар тут править інфор­мація, знання або ж суспільне становище) перетворюється на діалог, в якому нема переможених. Суперники стають партнерами, які однаковою мірою отримують задоволен­ня від спілкування і розходяться з радістю в душі, а не з тріумфом перемоги чи гіркотою поразки — з почуттями, однаково безплідними. (У психоаналізі саме така здатність лікаря підбадьорити пацієнта, пробудити в ньому інтер­ес до життя є надзвичайно важливим чинником терапії. Самі по собі психоаналітичні інтерпретації не спричинять ефекту, якщо лікування відбуватиметься в бездушній і по­хмурій атмосфері.)

ЧИТАННЯ

Наведеці вище міркування про бесіду стосуються також і читання, яке являє собою (принаймні має являти) бесіду між автором і читачем. Ясна річ, у читанні (втім, як і в особистій розмові) великого значення набуває те, хто є автором (співрозмовником). Читати дешевий ро­ман, який не вирізняється високим художнім рівнем, — те ж саме, що й марити. Таке читання не викрешує про­дуктивної реакції, текст просто поглинається, ніби якесь телевізійне шоу чи хрумка картопля, яку ми жуємо, спо­глядаючи його. Але роман, скажімо, Бальзака може на­дихнути на плідну внутрішню роботу, викликати щире співпереживання — адже таке читання відбувається за принципом буття. Між тим у наш час більшість людей читає за принципом володіння, просто споживаючи літе­ратурний продукт. Коли цікавість збуджена, читач праг­не дізнатися фабулу роману, його сюжет, а також відпо­віді на конкретні питання: чи лишиться герой живим, чи загине, чи буде спокушена героїня, а чи ні. Роман віді­грає роль своєрідного збудника для читача, кульмінація переживань якого припадає на щасливий або трагічний фінал. Дізнавшись, чим усе завершується, читач стає володарем історії, майже настільки ж реальної, начебто вона належить до його власних спогадів. Але обрії знання від того не розширились; дійові особи роману так і лиши­лися незрозумілими, і глибоке осягнення людського єства чи власної сутності т;ак і не відбулося.

Аналогічним способом можна читати навіть книги з філософії або історії. Техніка їхнього читання формуєть­ся (або, точніше, деформується) у процесі навчання. Мета звичайної школи — забезпечити кожного учня певним об­сягом «культурної власності» і наприкінці навчання вида­ти йому документ, який посвідчує принаймні мінімальні надбання. Студентів навчають прочитувати книгу таким чином, щоб вони могли відтворити основні думки автора. Платона, Арістотеля, Декарта, Спінозу, Лейбніца, Канта, Хайдеггера, Сартра студенти «знають» саме в такий спо­сіб. Відмінність між середньою школою та аспірантурою полягає головним чином в обсягах надбаної культурної власності, відповідних до обсягів власності матеріальної, що нею згодом володітиме випускник аспірантури. Так звані відмінники — це учні, здатні якнайточніше повто­рити думку кожного з авторитетних філософів; вони схо­жі на добре поінформованих гідів якогось музею. Те, що виходить за межі такого привласненого знання, на їхню думку, не варте вивчення. Вони не вчаться подумки спіл­куватися з філософами, розпитувати їх; вони не вчаться помічати властиві тим чи тим авторам суперечності і ро­зуміти, де автор свідомо чи несвідомо оминув спірні або проблемні питання; вони не вчаться розрізняти нові ідеї, генеровані самим філософом, і відбитки в його творах су­часного йому «здорового глузду», відповідного добі; вони не вчаться дослухатися до автора, щоб розпізнати, коли його слова йдуть лише від розуму, а коли — від розуму і серця; вони не вчаться розпізнавати щирість чи лукавство автора і ще багато чого іншого.

Люди, які читають за принципом буття, часто зму­шені переоцінювати визнані всіма книги, не відчуваючи за ними ніякої цінності (або визнаючи її як вкрай обмеже­ну). Або ж вони здатні глибоко зрозуміти зміст, іноді навіть глибше за самого автора, який, між іншим, вважає все на­писане ним надзвичайно важливим.

ВЛАДАРЮВАННЯ

І ще один приклад добре ілюструє відмінність між принципами володіння й буття — це реалізація влади. Тут найсуттєвішим є розрізнення між такими поняттями, як «володіти владою» та «бути владою». Либонь, майже всі ми в певних ситуаціях мусимо застосовувати владу. Зокрема при вихованні дітей — з метою захистити своїх нащадків від небезпек і дати їм необхідні настанови щодо поведінки в різноманітних ситуаціях. Для більшості чоловіків патрі­архального суспільства жінка також є об'єктом влади. В бюрократичних, ієрархічно організованих суспільствах, на взірець нашого, владу здійснюють за допомогою більшості громадян, виняток становлять хіба що люди найнижчого соціального прошарку, які самі є об'єктами влади.

Наше розуміння влади відповідає тому або тому спо­собу існування, але воно залежить від усвідомлення того, що досить розлогий термін «влада» має два цілковито різ­них тлумачення: адже вона може бути або раціональною, або ірраціональною. Раціональна влада базується на ком­петентності і сприяє зростанню людини, яка її реалізує. Ірраціональна влада тримається на примусі і служить для експлуатації того, хто їй підлягає. Цю відмінність я розгля­нув у книзі «Втеча від свободи» [37].

У примітивних суспільствах мисливців і збирачів керування здійснює уповноважена особа, достатньо ком­петентна для того, аби, за загальним визнанням членів спільноти, нести цей тягар. За якою саме компетенцією визначаються претенденти, залежить від конкретних об­ставин; зазвичай цінними вважаються життєвий досвід, мудрість, великодушність, майстерність, презентабельність, відвага. Чимало племен не мають постійного керівництва, його призначають, коли виникає потреба. Або ж існують різновиди влади для окремих царин життя: ведення війн, здійснення релігійних обрядів, розв'язання суперечок. По­слаблення або зникнення чеснот і потужностей, на яких тримається влада, веде до її занепаду. Таку форму керів­ництва можна спостерігати в суспільствах приматів, де компетентність часто визначається не фізичною силою, а такими рисами, як досвід і «мудрість». Завдяки дотепному експерименту з мавпами X. М. Р. Дельгадо [20] у 1967 р. продемонстрував, як домінантна тварина вмить позбав­ляється влади, якщо бодай на мить втратить властивості, що забезпечували її компетенцію.

Влада за принципом буття спирається не лише на наявність у претендента необхідної компетентності щодо виконання певних соціальних функцій, а й на вимогу ви­сокого особистісного розвитку претендента. Такі люди ви­промінюють авторитетність і не потребують щоразу до­водити свою силу наказами, погрозами і підкупами. Не слова і вчинки, а сам образ таких високорозвинених ін­дивідуумів — промовисте свідчення того, якого рівня роз­витку може досягти людина. Такими були великі Вчителі людства; подібні до них, хоч і не такі досконалі, особис­тості трапляються на всіх рівнях освіти, серед представ­ників найрізноманітніших культур. (Усе це має прямий стосунок до проблеми виховання. Якби самі батьки були більш розвиненими і послідовними людьми, навряд