Читати книгу - "Горохове чудо"

палицею-сучковиком.

Дорога здригалася від плачів і тужіння. Тоді Голова страхав:

— Ви хочете, щоб Цар погасив сонце і нагнав вічну темряву? Ви того хочете?

Стражник вів хлопців і дівчат, а дорога ще довго стогнала.

Таке саме діялося, коли збирали побори.

Люди почали казати, що настає кінець світу. Тоді в кузню до Кузьми й Дем’яна прийшли старі дідусі, старі бабусі й почали просити, щоб якось допомогли звільнитися від Змія-чотириголовця. Ковалі мовчки кували. Старі люди похитали головами, мовляв, Кузьма і Дем’ян теж бояться, що Цар вкраде і погасить сонце, бояться, хоч вони і брати-безсрібники…

Але що не рік, то ще важче. Хати розвалюються, село стає пусткою. В кузню прийшли середні люди — мисливці, рибалки, гречкосії.

— Не ми вас просимо: самі наші ліси вас просять встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися Кузьмі й Дем’янові мисливці.

— Не ми вас просимо: сама наша річка вас просить встати проти чотириголового Змія, — казали й кланялися рибалки.

Поклонилися гречкосії, кажучи:

— Не ми — сама наша земля волає визволення.

Ковалі мовчать. У горні гуде. Молот поковує.

Раптом упало:

— Хай чотириголовець лякає, що вкраде й погасить сонце, а все одно не втримає нас у страху: ми й так світа-сонця не бачимо.

Ніхто не примітив, хто це вимовив. Ці слова начеб мимоволі вихопилися кожному з грудей! Всі почули, як гуде ліс, як тече річка, як шумлять поля.

До кузні прибігли маленькі діти, мовлячи і благаючи навперебій:

— Ми не хочемо відрікатися від батьків і матерів. Ми не будемо чорнохустинниками. Ми хочемо мати братиків і сестричок…

Кузьма і Дем’ян перестали кувати і відповіли:

— Добре… Але ж ви усі допомагайте нам!

І почали вони робити великого залізного плуга. Мисливці приносили вугілля, щоб палало в горні, рибалки — воду, щоб гартувати леміш, гречкосії роздмухували міх… Працювали не покладаючи рук. Кузьма і Дем’ян кували плуг повільно: роботи було дуже багато. Люди потомилися й давай підсміюватися з братів-ковалів: «Навіщо той плуг? Який би великий він не був, хіба ним подужати Змія-чотириголовця? Тут потрібен меч, щоб стяти йому голови! Ми взяли б меча і напали на Царську вежу!»

Дем’ян і Кузьма це почули й кажуть:

— Можете собі підсміюватися, а ніякого меча ми кувати не будемо. Не підемо брати приступом Царську вежу. Той Змій сам до нас прийде, — та й далі кують плуга.

Замість чотириголового Змія прийшов Стражник. Допомагачі знову підсміюються з братів-ковалів. А Стражник походив по кузні, взявся за велетенські чепіги, помацав широченного лемеша. Відразу ж змикитив, що тут щось не те, й побіг доносити Цареві. Хоч йому й вкорочено язика, але він нічого так не прагне, як вислужитися.

Всі Царські слуги на тому й держаться.

Доніс Стражник Змієві-чотириголовцю, якого незвичайного плуга роблять брати-ковалі, а той відразу пригадав Кузьму й Дем’яна — це вони не схотіли твердо і впевнено проказувати: «Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе!» — не піддались його науці.

— Я ж їх провчу! — крикнув, вибрався з вежі й повзе до кузні.

Село обмерло. А брати-ковалі доковують плуга.

Чотириголовий Змій став перед дверима й погрожує:

— Відчиніть!

Кузьма й Дем’ян статечно відгукуються:

— Зробимо роботу й відчинимо.

Змій не схотів чекати. Пролизав двері, встромляє свого язика. Дем’ян узявся за кліщі, вхопив язика, засмикнув одну Змієву голову в кузню, а Кузьма молотом мах — і збив з неї корону.

Щоб перемогти Царя, треба з його голови збити корону. В Змія ж — чотири голови, чотири корони. Залишившись з трьома, він звинувся, підіймається вгору й погрожує, що зараз погасить сонце.

— Не погасиш! — відповідають йому ковалі.— Наш плуг вже готовий.

Кузьма з молотом, а Дем’ян з плугом і хомутом. Як підняв Кузьма свого ковальського молота, так і збив той корони, а Дем’ян накинув на шию Змієві хомута. Запрягли його в плуга і давай орати. Змій як пішов, як пішов, а вони не дають йому вискочити з борозни.

Поганяють і приказують:

— А що, погасив сонце?..

Так справдилося віщування дикого голуба, що Кузьма і Дем’ян пастимуть людську долю.

Ще й досі видніють вали. Їх називають Змійовими. Тут брати-ковалі запрягали чотириголове диво й орали. Після зими вали буйно зеленіють. Здається, що сама земля гомонить своїми травами, річкою і лісом — віє тихий мирний вітерець. Земля начеб звільнилася від чогось важкого і відчула радість життя.

КАЗКА ПРО СОПІЛКУ

Десь-не-десь (той час уже поріс мохом) жив та був собі Гринь.

Хто ще й не прокидається, а з багацького двору встає і курить пилюга: суне череда. Її веде круторогий баран, а Гринь з песиком Дзявком її підганяють.

Моргає білоголовий ранок — вони вже за селом.

Смугою темніє ліс. Так степ — і так степ, а посередині шлях. Край шляху горбочок і на ньому калина. Мачуха Маруня наказувала Гриневі: паси, де хочеш, але той горбочок обминай і не здумай сісти під калиною спочити — тобі ж ліпше буде!

Дуже це йому треба! Землі тут скільки хочеш: паси — не випасеш. А зморишся — лягай, впирайся ногами в ліс і вкривайся небом.

Вихопившись з куряви, чабанець і песик перебігають отару, завертаючи її на пашу. Чорний круторогий баран, зупинившись, дивиться на Гриня своїми червонястими очима, оглядається на