Читати книгу - "Мануал до черепахи"

що ні, вірю. Хочеться вірити. Але більшість людей ходить по протоптаній стежці з заплющеними очима. Я багато думала, чому вони так роблять. Можливо, тому, що розплющувати очі їм ліньки. Можливо, тому, що страшно. Раніше я схилялася до першої з двох причин, але потім дізналася, який із себе страх, і відтоді більше схиляюся до другого варіанта.

Я твердо переконана: люди слабкі й нещасні саме через те, що віддають перевагу натоптаним стежкам.

Нас до цього привчають ще змалечку. Багатьох дітей із нашої вулиці батьки змушували до пообіднього сну. Більшість дітей. Здавалося б, яка мені з того біда? Мене батьки ніколи не змушували спати після обіду. Але на ці кляті півтори години вулиця вимирала, мені ні з ким було бавитися, і я мала час думати. Вільною я не була, позаяк решта батьків із вулиці обмежували мій післяобідній час. Остаточний рахунок, щоправда, був таки на мою користь, бо за цей час я познайомилася з багатьма старшими дітьми, що саме поверталися зі школи, змусила їх поважати себе і не вважати «малявкою». Саме тоді я познайомилася з Мірошником. Але вільною я таки не була! Ось що мене бентежить.

І взагалі, наскільки б не були батьки передовими й демократичними, вони теж змушують дітей жити за ритуалами. Вони не можуть інакше, бо їх самих змалку навчено жити за ритуалами. Обідати в один і той самий час. У крамниці купувати одні й ті самі продукти. У другу неділю квітня влаштовувати велике прибирання в садку з багаттям і печеною картоплею. Це приємний ритуал, не заперечую, але це таки ритуал. Ритуали нас обмежують. Я читала, що люди не використовують свої можливості навіть на десять відсотків. І я знаю, чому так відбувається.

Ритуали позбавляють нас багатьох можливостей, і можливості бути щасливими зокрема.

Інна розповідає, їй 20 років.

–

Інна має 11 років, Ольга – 6, Юра – 10, Михалька – 8 років, Зоя – 2 роки.

Коли я зрозуміла, що живу за ритуалами… словом, це було неприємне відкриття. Але як воно тоді мене надихнуло! Я все зміню, аякже…

Батьки були першими, хто став мені на перепоні. Те, що встати на півгодини пізніше мені ніхто не дасть, я й сама здогадувалася. І заводила будильник на півгодини раніше. Спочатку все було кльово. Вранці я почувалася настільки вільною і щасливою, це так фантастично, коли тебе ніхто не будить! Але за кілька днів я зрозуміла, що замість старого ритуалу прокидання я створюю новий. І він от-от вчепиться в мене, стане звичкою, такий симпатичний і вільний спочатку. Стане звичкою і душитиме мене, незгірш від старого. Я заводила будильник щораз на інший час: то на півтори години раніше, то так, щоб задзеленчав за кілька хвилин до ранкового маминого обходу. Це вже не так приємно, це напружувало і дратувало, а найгірше було в той вечір, коли я зрозуміла, що мої щовечірні вправи з будильником стають підлотно звичними. Я була така зла через це, що аж жбурнула будильник у куток. Навіть ще зліша була, аж настільки, що набрехала батькові, ніби будильник розбив Юрек. Просто так набрехала, мені б за ту шкоду нічого не було. Трошки побути поганою – один із надійних способів вийти з кола ритуалів.

Я щоразу наштовхувалася на неможливість позбутися ритуалів повністю, одні приходили на зміну іншим, і не було тому кінця-краю. Але я принаймні намагалася відмовлятися від усього звичного і куштувати нове. Це дуже важко, коли всі навколо тебе мають не просто інші бажання, а кардинально протилежні. І ніяк їх не розштовхаєш!

Я вже думала, що на них так діє звичний антураж. Є такий ефект: одна звичка тягне за собою іншу. Одного дня я вигнала всіх із Юреком на чолі кататися на мотоциклах. Він саме тоді був захопився технікою. І поки всі гуляли, переставила меблі в кімнатах. Я це робила сама, без жодної допомоги. Звісно, подряпала підлогу. Мало не надірвалася. А ефект був практично нульовий. Часом я переживала такий розпач… Ніщо не допомагало, абсолютно ніщо. Я ховала їхні маленькі і великі звички, як соску від малюка.

Вони знаходили соску і знову пхали до рота.

Інна про Інну

Інна має 16 років, Юра – 15.

…А закінчилося все погано. Я повернулася додому, коли Юра-старший стояв у воротах у червоних чоботах.

«Мірошник – володар секретів, а я – його поліетиленова сестра», – хотіла сказати я. А Юра стояв розгніваний і худий, так, немов нічого крім гніву в ньому не лишилося, і все питав: «Що ти їла?», «Що ти пила?». А що я могла відповісти? «Бігла через місточок – ухопила зелений листочок. Бігла через гребельку – ухопила водиці крапельку». Не наїлася й не напилася.

Листи від батька 
Детройт

Ми з Мамою щойно покинули Детройт!

Їхали автобусом понад вісім годин, дуже втомилися, ще й ця сусідка, а тут ще й погода… Місто нас зустріло непривітно: дощем і холодом. А от ми місто зустріли пригодами.

Почалося все з огрядної туристки-німкені у теракотовому пончо, що сиділа через прохід від нас із Мамою. Не пощастило нам із нею, бо німкеня всю дорогу слухала радіо на такій гучності, що глушила, мабуть, навіть мотор. Та ще й підмугикувала, час від часу перериваючись, щоб зупинити водія, бо її кілька разів нудило. Утім, здається, це не надто псувало їй настрій. Хіба людям довкола. Уже як автобус рухав містом, Мама зауважила, що темп мугикання теракотової німкені зробивсь якийсь підозрілий. Вона перша помітила, що німкені не просто недобре, а дуже недобре. Мама підняла галас, змусила водія стати й викликати «швидку». Ми вийшли, вивели німкеню, посадили її на лавці й тримали з обох боків, доки не з’явився лікарський автомобільчик. Приїхав сам-один лікар, був він якийсь довготелесий, із великими сумними очима і ще сумнішим носом. На той час нещасна вже не співала, а тільки тихо хлипала і час від часу вила. Лікар щось у неї спитав, а потім так довго стояв, дивлячись повз неї сумним поглядом, що я був подумав, що він несповна розуму. Мама спитала, що з тою жінкою, а він несподівано пожвавився і запитав, звідки ми приїхали. Дізнавшись, що українці, ламаною російською повідомив, що жінка оце намагається народжувати. І вже англійською – на цьому, видно, його знання російської вичерпалися – додав: «Уявіть, мені не раз доводилося шкодувати, коли, замість приїхати на виклик