Читати книгу - "Архiтектурна фантазiя, Василь Павлович Бережний"

кущi млiли пiд сонцем... Так i не так. Чутливе дiвоче серце вловлювало якiсь тривожнi змiни, хоч нiяких певних ознак бва ще не помiчала. Тао був нiби такий, як i ранiше, але...

- Слухай, Адаме, подивися менi в очi! - Пiдвiвшись, схилилась над його обличчям. - Я тривожусь: у твоїх очах - сум. Що сталося?

Вiн силувано усмiхнувся.

- Нiчого.

- А чому ж ти вiдводиш погляд? В тебе... не такий настрiй. Може, я... Ти розчарувався, любий?

- Розчарувався? Такого не знаю тепер i далi!

- Чому ж ти невеселий?

Вони лежали в затiнку на травi, Тао мусив трохи вiдпочити пiсля польоту на орбiту, куди переправив Старшу Матiр. Може, це просто втома?

- Я думаю про Фiлiю, - обiзвався Тао, дивлячись у небо.

Вона теж вiдкинулась на спину i втопила свiй зiр у синiй простiр, де владарювало Сонце.

- Сумуєш за Фiлiєю?

- I Фiлiя, i Земля...

З вiдкритого люка "Птицi" почувся писк, достеменно пташиний. Тао пiдхопився i швидко покрокував до апарата, махнувши рукою Євi.

- Виклик! Зв'язок!

Єва неохоче, як на прив'язi, пiшла вслiд за ним, нiби передчуваючи недобре.

I справдi, всi їхнi мрiї i сподiвання Старша Мати одразу ж перекреслила. Сеанс зв'язку почався, як звичайно, з вiтання, а далi керiвниця експедицiї попросила Тао передати вiд iменi всього екiпажу якнайщирiшу подяку Євi за сприяння в здiйсненнi контакту, а самому залишити гостинну Землю. Свою програму вони вже здiйснили i мусять стартувати до Фiлiї...

Все це Тао переказував Євi, нiби автомат, а наприкiнцi думка про розлуку рiзонула його в самiсiньке серце, хлопець задихнувся, умовк на пiвсловi, безпорадно позираючи навсiбiч.

- Що з тобою, Тао? - В голосi Старшої Матерi забринiла тривога. - Чи ти забув про свiй обов'язок?

Стерничий, що також дивився з екрана, торкнувся свого рiдкого волосся, нахмурив брови. Хотiв щось сказати, вже й рота розтулив, але Старша Мати заговорила знову:

- Ну ж бо, вiдповiдай, Тао, що сталося?

Пiдвiвши голову, юнак розпачливо сказав:

- Я так мрiяв про Землю...

- Твоя мрiя здiйснилася, ти побував...

"Вона його забере... - бухало Євi в скронi. - А що ж? На її боцi... Справдi, вiн мусить... Але ж ми..." Стало жаль себе, клубок пiдкотився до горла. Чому в неї така гiрка доля? Ще ж зовсiм молоденька, а стiльки розчарувань...

Слова порощали, як сухий снiг, Тао не все й переказував, i хоч Єву охопило нервове напруження, вона вловлювала не лише холоднi iнтонацiї. В голосi Старшої Матерi їй чулося щось бiльше, щось людянiше, анiж офiцiйна турбота про члена екiпажу. Дипломатiя? Боїться, щоб не скоїв чого? Та хiба вiн здатний на щось вiдчайдушне? Лагiдний, податливий, як вiск.

Юнакове обличчя все хмурнiшає, вiн кусає губи, вiдводить погляд убiк. Чому така знервована Старша Мати? За довгi роки польоту була ж прихильна до нього, як нi до кого з екiпажу. А зараз...

Єва паленiє, наче охоплена полум'ям. Чи довго триватимуть цi тортури?

- Старша Мати забороняє,- нарештi каже Тао, i в голосi звучить безнадiя.- Можеш на Фiлiю? - Щось по-своєму передав на орбiту, вiдповiдь прозвучала, як пострiл.- На корабель не можна. Iнструкцiя забороняє. Виходить...

"Що вiн запитував? - стрепенулася Єва.- Чи можу я покинути Землю? Невже хоче перекреслити моє життя? Любий мiй..."

Невизначенiсть ситуацiї мучила її до фiзичного болю - пiд ложечкою замлоїло, отерпiло.

Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тiльки жалiсливо осмiхнулася. А що могла вдiяти? Хiба що взяти його за руку та повести звiдси? Але нi, почуття вiльне, i кожен обирає шлях...

Старша Мати i Стерничий на екранi перезирнулися, вона щось навiть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрiдженої шевелюри, поплямкав, а тодi сказав:

- Це наша традицiя, Тао, - шанувати Матiр...

- Ще не було випадку, щоб велiння Старшої Матерi...

- Виховати з тебе зореплавця, - перебив Стерничий, - це була її мрiя. Коли ти народився, прийшла звiстка про загибель твого батька в далекому польотi. Вона вирiшила, що ти його замiниш у космосi.

- А чому це...

- Вона твоя рiдна мати - ось чому. Так, так, рiдна. Бачу - ти вражений. Послухай, експедицiя в напрямку до Веги, в яку вона вiдправилась, несподiвано застряла на довгi роки, i ти виростав...

Болiснi, незрозумiлi Євi перемови ятрили їй душу, клубок образи i гiркоти душив горло, але все-таки дiвчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, пiдвелася i пiшла до люка. Досить. Вона нiкому не дозволить збиткуватися над собою! I якщо Адам поступився, то що ж... нехай.

Єва вже була далеко вiд "Птицi" - iшла не оглядаючись, по колiна в травi, а Стерничий все розповiдав ошелешеному Тао його родовiд. I, звичайно, продовжував мiзкувати над своєю формулою - паралельно. Йому бракувало буквально однiєї ланки, одного вiртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев'ятого порядку...

Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тiм'ю - так, як ото дятел дзьобом по дереву, i рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенцiя сконцентрована виключно на одному об'єктi.

- Тепер ти все знаєш, сину, - пiдхопила нитку розмови Старша Мати. Звичайно, моя провина... - Тут вона зiтхнула вже не як керiвна, а просто як мати. Очi їй зблиснули, але сльоза так i не з'явилась.- Осiсти на Землi, хоч вона й прекрасна, унiкальна серед планет...

- Завершив! - раптом вигукнув Стерничий.

Старша Мати здивовано видивилась на нього, i пiд її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Вiн сказав своїм звичайним стриманим тоном:

- Вiднинi залишається лише технiчне завдання...

- Про що ви? - спитала Старша Мати.

- Я вивiв формулу скорочення простору. Не десятки рокiв вiддiлятимуть Фiлiю i Землю, а лише сiм годин! Тао може залишатися на цiй планетi. З допомогою землян оснастимо свiй корабель...

- Сiм годин польоту? - пiдвiв голову Тао. - Неймовiрно! То це ж Фiлiя стане околицею Землi...

Материне лице вiдтало, вираз його полагiднiшав i подобрiшав. Тао перехопив її погляд - теплий, усмiхнений, i