Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

не просто так. Він солов'їху своїм співом розважає, яка пташенят висиджує. І разом з тим оберігає гніздо, попереджує інших птахів — це моя, мовляв, територія.

— А я літаю по всьому лісу і розказую, який вік кожному випаде — ображено сказала зозуля.

— Вигадки це все! — засміявся Ведмідь. — Хоч одному вгадала? Ну от, мовчиш. Краще б зайнялася якимось корисним ділом. А то літаєш та лише кукаєш. А бобри тим часом греблю будують, дятел у кузні кує, зайці капусту та моркву вирощують, а сорока Чара — та лісову пошту носить. Мурахи он які маленькі, а все щось майструють.

— Чим же мені зайнятися? — запитала Зизка.

— А це вже ти сама подумай.

І Ведмідь знову взявся за роботу.

Думала зозуля, думала, а тоді прилетіла до Ведмедя.

— Вирішила я, дядьку Ведмедю, льон посіяти. Тільки ось як мені поле виорати?

— Так і бути, я тобі допоможу.

Виорав Ведмідь поле, а зозуля посіяла льон.

Виріс льон високий та тонкий. Вибрала його Зизка, пов'язала у снопики. Потім вона замочила льон у лісовому озері. Повитягувала снопики на берег, просушувала. Далі треба було льон терти.

Прилетіла зозуля до Ведмедя.

— Треба мені льон терти, та немає терниці.

— Ну ідо ж, зроблю я тобі терницю.

І таку гарну терницю змайстрував, що тільки льон підкладай, сама тертиме.

Цілими днями не змовкала терниця під крислатою сосною в Золотому бору. Звірі та птахи дивувалися:

— Хто це там витатахкує на терниці?

— Скажу, так не повірите. Зозуля Зизка.

— Та невже? І що це з нею сталося?

А Зизка тим часом тіпала льон, вичісувала. М'якенький льон вийшов, гладенький та блискучий, наче шовк. Напряла зозуля ниток, на цівки намотала.

Тоді знову прилетіла до Ведмедя.

— Треба мені полотно ткати, а кросен немає.

— Гаразд, зроблю я тобі кросна, — сказав Ведмідь.

З ранку до вечора сиділа зозуля за кроснами. Хутко бігав туди-сюди човник з нитками, стукала ляда.

Наткала зозуля сувій полотна, простелила білити в долині. Гарне полотно вдалося, тоненьке, біле як сніг.

І врешті Зизка взялася за шитво. Стільки всього нашила — цілу гору! А одного святкового дня, коли всі мешканці Золотого бору відпочивали, полетіла вона по своїх знайомих.

— Це вам фартух ковальський, — сказала Дятлові. — Ні, ні, не відмовляйтеся! Ви ж усе в кузні куєте, а хто ж вам новий фартух пошиє?

— Ну й гарний, якраз по мені! — розчулився Дятел. — Ще й з кишеньками!

А Зайчисі принесла Зизка цілий пакунок.

— Візьміть для зайченят ваших.

Як повдягали зайченята штанці полотняні, аж застрибали від радості.

Лісовій поштарці Чарі Зозуля подарувала сумку з візерунками — пошту носити.

А вже по тому прилетіла Зизка до старого Ведмедя.

— Не знаю, як вам і віддячити. Пошила для вас сорочку з мого льону.

— Оце діло! — приміряв обновку Ведмідь. — Ну, цю сорочку я тільки на пасіку носитиму. Спасибі тобі, Зизко!

— І вам спасибі!

І зозуля Зизка злинула в небо. Поширяла над Золотим бором, тоді опустилася на верхівку крилатої сосни й закувала радісно:

— Ку-ку! Ку-ку!

І всі мешканці Золотого бору тепер знали, чому кує зозуля.

ВЕЛИКА СИЛА

Затишно жилося в Золотому бору і звірам, і птахам, і комахам. Кожен мав тут гарну оселю, кожному було що їсти, було що й пити.

Та одної горобиної ночі пронеслася над бором сильна буря. Хутко пронеслася, а стільки лиха накоїла, що й не переказати. Гілля на деревах поламала, поколошматила, чимало сосон з корінням повивертала, звірині хати, курені й хижки по лісу порозкидала.

Багато звірів, злякавшися бурі, покинули бір, забігли світ за очі. А зайця Кульбабку прикидало хмизом, він прийшов до тями аж уранці і ледве вибрався з-під гілляччя.

Золотого бору не можна було впізнати. Навкруги — завали бурелому, а на місці їхньої заячої хатинки — лише підвалини. Сів Кульбабка на підвалині та й важко задумався. Що йому тепер діяти? Почав гукати зайців, а у відповідь тільки сосни шуміли. Зайці-сміливці, мабуть, найпершими з лісу дременули. Де оце їх шукати? Піде він на розшуки, а як заблудиться? Та й не хочеться покидати Золотого бору. Раптом зайці-родичі повернуться, а його тут немає. А де ж він тепер житиме?

Така ошатна, світла хатинка була у них — з високим ґанком, широкими вікнами, голубими віконницями. Усі нею милувалися, навіть Лисиця просилася на постій. Та хто ж її візьме, хитрюгу таку, хіба вгадаєш, що в неї на думці. Лисиця он під тією сосною в норі жила, а зараз сосна лежить на землі догори корінням, і нори не стало.

— О, я думав, що ми одні в лісі лишилися! — Кульбабка аж підскочив, почувши тоненький голосок. — Тут таке творилося, таке робилося! У нас криницю завалило, так я оце ходив до струмка по воду.

Перед ним з коромислом на плечах, на якому погойдувалися манюпуні відерця, стояв руденький Муравчик.

— І я думав, що один, аж ні! — зрадів Кульбабка. Та одразу засмутився: — Але у вас тільки криницю завалило, а я ось — без хатини, без прихистку.

— Діла!.. — наче зовсім дорослий, проказав Муравчик. — Ти зажди, я віднесу воду й дідуся свого покличу, старого Мураха.

Старий Мурах не забарився. Неквапом оглянув те місце, де стояла колись заяча хатина, похитав головою:

— Діла!.. Скільки живу в Золотому бору, а такої бурі не бачив. Тобі, Кульбабко, ще повезло, цілий лишився.

— Цілий-то цілий, а що я один вдію? — бідкався заєць.

— Одному, звичайно, не мед, навіть ведмедю, — погодився Мурах. — Та зараз я пришлю сюди своїх