Читати книгу - "Теорія українського кохання, Микола Володимирович Томенко"

Франкового бачення кохання: Я не тебе люблю, о ні. Люблю я власну мрію. Що там у серденьку на дні Відмалечку лелію…

Ця теза романтичного, неземного змісту почуття поета до жінки, підтвердження якого знаходимо також у названих вище творах, присутня й у статті Михайла Мочульського про І.Франка. Для тлумачення саме небесного призначення кохання дослідник наводить підхід відомого античного філософа: «Платон розказує, що колись людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інакше, як власне змагання людини віднайти свою половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб'ється скрипка…».

Знайти ж свою, Богом відведену половину Франкові так і не вдалося. Про дружину він сказав якось прагматично й лаконічно: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою».

Микола Вороний також традиційно подавався нам апологетом радянської влади, марксизму-ленінізму й оптимістичним рупором нової пролетарської ідеології. Тому в переважній більшості енциклопедичних чи то історико-літературознавчих статей він завжди згадується лише як автор української версії «Інтернаціоналу» Ежена Пот'є, «Марсельєзи» Клода-Жозефа Руже де Ліля та «Варшав'янки» Вацлава Свєнціцького. Все інше в його творчості було не так суттєво. Однак саме цей «активний революціонер-більшовик» про свої погляди писав: «Ви подумайте, що ж то з мене за есдек (член Української соціал-демократичної партії — ав.) був, коли десь попід ґрунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом із тим марив про Ніцшевого Ubermench’a — горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж християнином і скрайнім гуманістом».

Світоглядні й творчі пошуки Микола Вороний розпочинав, за його визначенням, із «поезії молитви своєї власної» та переходив від чорної меланхолії до символізму, від націоналістичної романтики до урбаністичних мотивів. Коли йдеться про сприйняття письменником кохання, то варто нагадати його власні почуттєві переживання. Вже традиційно перше кохання було для героїв цього дослідження вишукано чистим і глибоко піднесеним: «Незабаром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7-8 років мав), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася у тій же школі, - Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна б розповісти… Кохання це тривало кілька літ, переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам'яті на все моє життя, хоч потому я ще багато раз закохувався».

У «Вступній новелі» про себе як, перш за все, романтика Вороний писав: «Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вільдшнепи — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним як леопард…».

У 1903 році Микола Вороний познайомився з Вірою Вербиць-кою, закохався в неї, і 16 травня відбулося вінчання. Цей шлюб був нещасливим, вже восени 1904 року вони розійшлися. Від одруження залишився син Марко і жахлива трагедія ображеного кохання поета. Можливо, саме тому в його поезії постійно присутні зрада чи страчені надії.

Майже класична історія боротьби кохання і любові простежується в житті іншого українського письменника й драматурга Миколи Куліша.

Дві жінки стали його вічними супутницями: дружина Антоніна Іллівна та Олімпіада Костянтинівна Корнєєва-Маслова. Вони — головні адресати епістолярної спадщини Куліша. Так, за підрахунками літературознавців, серед відомих листів драматурга 62 адресовані дружині, а 60 — до Корнєєвої-Маслової. Торкаючись його любовного листування, варто згадати фрагмент листа, написаного весною 1926 року, де письменник дещо жартома та іронічно пише: Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):

1. записку про самогубство,

2. вірш,

3. драму,

4. роман,

5. резолюцію (це для мене),

6. і, нарешті, буквар.

Порівняння листів Миколи Куліша до дружини та Олімпіади Костянтинівни показове. Мимоволі прочитуєш цілковито різне ставлення письменника до проблеми інтимного світу людини: побутово-дружня переписка з дружиною перемежовується з романтично-пристрасними листами до Олімпіади. Наприклад: «Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов'язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості».

Можемо до безкінечності перебирати подібні сюжети з історії українського кохання. Творці власних ідеалів кохання-любові, описаних поетичними римами чи прозовими рядками, надуманих, витворених почуттєвим пристрасним світом своєї уяви, поривами власної душі, на практиці зустрілися з іншим — сірим ібуденним життям. Ставши авторами своєрідних казок про кохання, вони намагалися переповісти їх у листах, віршах, романах. Але всілякі спроби перекинути надуману феєрію почуттів у реальний світ для когось закінчувалися трагедією, для когось — розчаруванням, а для декого — стійким переконанням, що те бажане, омріяне кохання казковим лише і буває.

«Вільна любов» в Україні

Кохання - це зойк крові, це бездумний, непереломний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі…

Володимир Винниченко

Для розуміння специфіки сприйняття та тлумачення кохання