Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить

когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!

Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.

— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони

ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але

нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе

нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по

місять отам-от над дженобом на великому дереві.

Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.

— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя

прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!

— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за

невірного! Негайно!..

Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати

забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.

Але і вранці за ним не прийшли.

Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на

чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного

ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан

відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.

Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них

загадкою, та якось біля отвору в камеру появилась знайома голівка, і

Данило стрепенувся. То був Хамід.

Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув

час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на

побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив

кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.

Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже

потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би

самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими

народами, які ще й воюють один з одним.

Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.

Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому

лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.

Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав

на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.

Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із

двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував

він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо

його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.

План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.

Кипчак вмить був готовий до дії.

Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при

зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще

одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для

втечі.

А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову

показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.

Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до

мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.

Стражник, який заступив на вечірню зміну, був молодий і у варті

недавно (це вже розповідав Хамід), він почав