Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

він мені каже: «Нема чого штани протирати в школі. Йди до технікуму, там і атестат, і фах». То взяли мене до медучилища, без вступних іспитів, оскільки сирота. З нього забрали до армії — працював у госпіталі. Велося мені непогано, та поки служив ото — помер батько, стрий теж помер. Нема куди вертатися. В Мочарі хата, а робити там що? Спиватися, як батько? А в Самборі стрийна не довго вдовувала, пустила приймака, то хто я їй — чужа чужина. Аж тут пише мені Дарка: приїжджай, Мареку, треба нам одне до одного горнутися, тільки й рідної душі. Прислала грошей, ото я й приїхав. Спочатку погано велося: таке місто — галас, купа людей, дихнути нема як, сморід. Потім звик. У шуряка майстерня власна, тесля він. Ну й мене взяв до себе. А минув рік, Дарка й каже: гайда вчитися, Мареку, бо дурням ніде дороги нема. Я туди-сюди озирнувсь — університет є, а знань у мене обмаль. Отак і потрапив на філфак, через дискримінацію — хлопців беруть охоче, а я до того ж мову добре знаю. Та не шкодую. Багато на що очі відкрились, хоч і важка наука.

— Ну, Мареку, це нецікаво, — Ліка примхливо пирхає. — Щось ти недоговорюєш. А де історія кохання? Розказуй, Мареку.

— Я не хочу про це говорити. Зараз час спати. Вже страшенно пізно.

— Так. — Орест підводиться. — Маєте рацію. Вже глупа ніч, час спати. Дівчатка, було дуже приємно. Ходімо, Мареку. Всім добраніч.

Ліка гасить світло. В кімнаті западає тиша. Кімната в чужому місті, довга дорога, посиденьки — все це зблизило їх. Ліка засинає цілковито щасливою.

Наталка провалюється в сон миттєво. Але й там немає спокою.

Наталка стоїть на темній дорозі. Дорога піднімається вгору, обабіч неї навалено купи каміння, вкритого рудим мохом. Темне небо вдивляється в Наталчині очі колючими зірками. Наталці холодно, вітер шарпає її одяг. Вона йде вперед, потім починає бігти. Десь там, попереду, порятунок, затишок, обличчя друзів, але туди треба ще дістатися, а ноги не йдуть. І щось наздоганяє Наталку, вона бачить червоні очі, що ловлять відблиски місяця, бліде обличчя і кров. Наталка не бачить, але знає: то її власна кров.

— Наталко, чуєш? Прокинься!

Наталка виринає з темного жаху і бачить стурбоване обличчя Сабрини, її сірі очі запитливо вдивляються в Наталчине нажахане лице.

— Що б там не було, це тільки сон. Страшний сон. — Сабрина подає їй склянку води. — Ось, випий валер’янки. Мене іноді теж лякають страшні сни, але валер’янка допомагає.

— Ти гадаєш, що я божевільна?!

— Чого ти заводишся? Нічого такого я не думаю. Ми всі трохи божевільні — не в тому, так в іншому. В кожного є щось таке. І погані сни — це ще нічого, навіть трохи тривіально. Ось візьми нашу товстуху. Вона скінчить колись тим, що пускатиме слину в оббитій повстю палаті божевільні. І це не тому, що вона так повелася зі мною, а об’єктивно. Хтось підсипав у її ріденьку душу конячу дозу праведності. Її вже зараз добряче косить шиза.

— Маєш рацію. — Наталка сідає в ліжку. — В ній справді є щось таке, ненормальне. Дякую, що розбудила. Мені вже краще.

— Ну от, бачиш! — Сабрина радіє. — Я знаю, як впоратись із поганими снами. У мене в цьому величезний досвід. Вони це знають і до мене не лізуть.

— Хто?

— Погані сни. Спи, Наталко, добраніч.

— Твої погані сни — не просто сни, так?

— Як і твої, люба.

Наталка чує, як Сабрина вмощується у своєму ліжку. Ось затихли старі пружини, волосся дівчини розсипалось по подушці. Наталка чує запах валеріани, і їй стає трохи легше на душі. Вона заспокоюється, відчуваючи поряд присутність Сабрини. «Я знаю, як впоратися з поганими снами». Ці слова запали Наталці в серце.

Вранці всі йдуть снідати, потім сідають у поїзд.

— Ми доїдемо до Ужгорода, а звідти електричкою — до Мукачевого. Так і дешевше, і швидше, — Орест задоволений, все йде за планом. — Є питання?

— Ні, — Мар’ян влаштовується на полиці в купе. — Які там питання? Все як слід.

— Так, — блідо посміхається Наталка. — Все йде, як слід.

Вона зустрічається поглядом з Сабриною і відводить очі. Сабрина замислюється:

«Щось вона крутить. Але що? Спитати — не скаже, бісова душа. Треба простежити за нею, бо що ближче ми під’їжджаємо, то блідіший в неї вигляд. Вона чогось страшенно боїться. І як це ніхто досі не помітив?»

— Про що ти думаєш? — Ліка вже встигла переодягтись і тепер весело поглядає на Сабрину.

— Так, дрібниці. — Сабрина дістає халатик. — Відвернешся?

Я перевдягнусь.

— Як скажеш… — Ліка безмежно здивована. — А я гадала, тобі байдуже, у тебе ж така робота…

— Робота? — Сабрина закам’яніла. — Отже, так ти собі це уявляєш? Робота…

Сабрина не помічає, що до купе заходять Мар’ян і Орест з Наталкою. Вона стоїть обличчям до вікна, намагаючись впоратися з гіркою образою. Але це їй погано вдається.

— Що ти знаєш про цю роботу? Про те, як треба посміхатися різній потолочі, що надудлилась горілки і прийшла подивитися, які в тебе сідниці? Що ти знаєш про те, як страшно, гидко, соромно зображати на подіумі кохання з залізною жердиною, а потім кожен вважає своїм обов’язком назвати тебе повією і продемонструвати свою зверхність і презирство? І про те, скільки гидоти доводиться вислухати, побачити, відчути? Коли приходиш додому і змиваєш із себе бруд чужих поглядів і п’яних бажань? А потім тебе викликають до деканату і пропонують принести довідку від венеролога. Щомісяця. І секретарка гидливо бере в мене її двома пальцями, а потім іде мити руки — на випадок, якщо я ту довідку