Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

Та й потреби особливої не було. Адже давно хотілося якось себе проявити. Балачки довкола всього починали набридати.

Тож там, на Боні, теплого вересневого вечора ми потиснули один одному руки.

І створили власну організацію.

4

Першу акцію провели вже за тиждень.

Досі вважаю: розклейка двох десятків папірців у центральній частині Кременця вночі акцією названа досить голосно, навіть самовпевнено. Проте Дорош із перших днів повернув усе так, що всяка наша дія, навіть кожне таємне зібрання на Боні, розцінювалося як серйозне дійство. Спрямоване на підрив польської державності зсередини, не інакше. Причому Дорош щиро був переконаний у швидкому результаті наших дій і в тому, що наша трійця справді є небезпечною для влади Другої Речі Посполитої. Принаймні – в Кременці та окрузі.

Із текстом довго не морочилися. Склали найпростіше: «Українцю, прокинься! Поляк убиває тебе на твоїй землі! Ставай до смертельного бою!» Зенко вночі набрав і видрукував польською мовою, інших шрифтів ліцейська друкарня не мала. Набір, звісно, відразу ж розкидав. Листівки виніс під одягом, склав і міцно примотав до тулуба шаликом. Потім признався – сам собі нагадував контрабандиста. Клейстер варили на замковій горі, бо вариво смерділо і Юрко побоювався: сторонні пронюхають. У буквальному розумінні, наголосив тоді. Унюхають і побіжать, куди треба. Зрадники ж кругом.

Коли після тривожної ночі ранком зустрілися в ліцеї, кожен виявив: на стінах листівок уже не було. Поліція зреагувала оперативно, й це дуже потішило Дороша. Отже, заявив, ми все робимо правильно. Ляхи борються з папірцями, тож нас якщо не бояться поки, то стережуться – напевне. Треба не зупинятися, не опускати рук. Щоправда, коли прогулялися центром та міським базаром, трохи розчарувалися. Люди пліткували про що завгодно, окрім появи в Кременці небезпечної для влади крамоли. З чого Юрко зробив категоричний висновок:

– Не зачепило, хлопці. Не торкнуло. Не дійшло до кожного.

– Може, через мову, – припустив я. – Оголошень у місті чимало. На таких папірцях – у тому числі. Усі написані польською. Люди просто можуть не звертати увагу, не вчитуватися. От аби українською – вони б упадали в очі.

– Де я тобі шрифти знайду, – буркнув Зенко. – І потім, Мироне, почну шукати – уже приверну зайву увагу. Уяви собі, ти хочеш зброю купити.

– Ну?

– Просто так вона в Кременці не продається. Тобі доведеться шукати нелегальні шляхи. Так чи інакше прийдеш до криміналу. А там більшу частину спільноти контролюють поліція й дефензива.

– Мудро, – погодився Дорош. – Бери приклад із Зенка, справжній конспіратор. Почнеш шукати револьвер на чорному ринку, так тебе відразу здадуть поліції задля святого спокою. Шрифти українські, вважай – заборонені, захочеш десь надибати, те саме буде, не інакше.

Тоді я знизав плечима. Сперечатися з Юрком – робота марна, будь-яка розмова заходила в коло, аж поки не визнаєш його правоту. Зрештою, тут порівняння слів зі зброєю прозвучало досить доречно. Навіть красиво й символічно. Проте іншого виходу, ніж далі друкувати листівки польською, ми все одно не мали. Тому звели висновки до потреби більшого тиражу. Так помітніше, не загубляться, не два ж десятки.

Наступну акцію провели за десять днів. Дорошу кортіло швидше, але Зенко справедливо застеріг: треба почекати, хай уляжеться. Народ справді міг не звернути увагу на наші заклики. Дефензива напевне взяла на замітку, бо позривали листівки не дарма. З цим Юрко погодився й терпів, хоч йому помітно свербіло, так рвався щось робити. Текст вирішили не міняти. Дорош сказав:

– Того разу було мало, нехай цей самий заклик побачить більше народу.

Зенко викроїв зручний час, знову набрав і наштампував тепер уже сотню. Винести на собі не ризикнув, тому запакував у торбинку, перекинув її через паркан, який огороджував дворик друкарні. Я причаївся з протилежного боку, підхопив пакунок і швиденько забрався геть.

Отут уже спрацювало на совість. Наступного ранку в ліцеї куратор пан Сичевський зібрав усіх у великій залі та виступив із палкою промовою. Почав із заяви: в Кременці вже не перший раз бачать листівки провокаційного змісту. Дії тих, хто їх поширює, спрямовані на порушення стабільності, а самі провокатори напевне співають із німецького голосу. Німеччина давно має до Польщі територіальні претензії, вона не задоволена Версальським договором, за яким державі, котра програла війну, нічого не перепало. Тому й використовує інших незадоволених – українських терористів. Пан куратор закінчив виступ на пафосній ноті, закликавши студентів-русинів не піддаватися на провокації, бо він дуже втішений, що ми вчимося тут, визнавши себе громадянами Польської Республіки. А студентів-поляків попросив про пильність. Фактично дозволивши при всіх стеження один за одним, навіть заохотивши.

Дорош після того не міг натішитися. Увечері ми подалися у «Волинь», де він збирався виставити всім по першому кухлю пива. Була п’ятниця, не дуже вдалий день тижня, бо відвідувачів зазвичай більшало, знайти вільний столик на трьох було непросто.

Та все ж один ми побачили.

У самому кутку зали, біля старої порошної пальми, яка дивом не всохла за той час, що тут стоїть. А тямущі люди казали – дерево було в ресторані ще до війни. Столик був вільний, точніше – майже вільний. Збоку біля дерев’яної бочки, з якої стирчало деревце, примостився Данило Червоний.

Ми вже знали, як його звати. Та більше про цю особу не відали нічого. Новачок лише скупо вітався при зустрічі, називав себе, але на тісніші контакти не йшов. Узагалі дивно було побачити в ресторані, де п’ють і танцюють під запальний джаз, такого самітника.

Не скажу, що ми всі троє скидалися на денді. Проте по одному пристойному костюму мали й завжди вбиралися так, коли йшли до ресторації. Зараз теж одягнули піджаки й сорочки, Юрко навіть оздобився краваткою з нагоди, як сам казав, урочистої події, фактично перемоги. Червоний же навіть не здав у гардероб своє сіре пальто. Недбало перекинув його через вигнуту спинку вільного стільця поруч із собою, сидів у білій сорочці та червоній плетеній жилетці. Задовгий чуб спадав на лоба, він час від часу відкидав пасмо, дивився перед собою, щось вистукував пучками пальців по скляному боці пивного келиха.

Того вечора я вперше й востаннє бачив Червоного з пивом та й узагалі – з алкоголем.

Щойно Дорош кивнув у його бік, ми, не змовляючись, пройшли через залу, оминаючи танцюючих. Годилося б запитати дозволу, проте Юрко запросто відсунув вільний стілець, примостився навпроти, панібратськи моргнув.

– Здоров, земляче.

– Вечір добрий.

Голос Червоного звучав рівно, без жодних емоцій. Таке враження, ніби він говорить у вузьку залізну трубу. Погляд важкий, гострий, і не сказати,