Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

би Деві наш.

 

Джонатан

Оте хлоп’я?

 

Річард

Оте хлоп’я. І більше

для мене значить усміх мого Деві,

аніж прокльони твого Годвінсона.

Що ж до громади, я їй те даю,

чого їй треба.

(Показує на посуд.)

От і всі рахунки!

 

Джонатан

Ні, Річарде, се ще не всі рахунки.

Твоя шановна паніматка…

 

Річард

Годі!

Про се не звик я говорить ні з ким.

Доволі з тебе знать, що я ніколи

невільником не стану в себе в хаті.

 

Джонатан

І в кого ти такий запеклий вдався?

 

Річард

Такий весь рід: вікліфовці, 13 лоларди, 14

«незгідні», «незалежні», «рівноправці», 15

такі були мої питимі предки.

Мої всі кревні волі домагались

від короля, від церкви, парламенту,

а я - від них самих. Така вже кров.

 

Джонатан

Се горда мова, та душі спокою

немає в ній.

 

Річард

Нащо мені спокій?

Я ще живий, ще рано спочивати.

 

Джонатан

Хотів би знати я: невже ти завжди

так певний себе, як тепер? Невже

не знаєш ти ні муки, ні вагання?

 

Річард

Чому не знаю? Все, що ти говориш,

я сам собі казав не раз, не два.

Та сі вагання й муки переміг я,

вони вже пережиті раз назавжди.

І розум мій, і серце, й віра кажуть,

що путь моя правдива. Але єсть

вагання інші - їх перемогти

далеко тяжче, надто самотньому…

Ти, Джонатане, руку дав недавно

мені на приязнь. Ти один в сій пущі

мені б міг помогти, якби схотів.

 

Джонатан

Аби я зміг, охоти не бракує.

 

Річард

Та от що, брате, ти мені скажи,

(одкриває статую)

що зроблено в сій статуї погано?

 

Джонатан

На погляд мій - вона погана вся.

 

Річард

Погана чи поганська?

 

Джонатан

Так, поганська.

 

Річард

Забудь на час, що ти вже став святим,

і подивись на неї давнім оком.

Коли б тоді, як ми з тобою вкупі

блукали по палацах італьянських,

тобі зненацька показав хто-небудь

сю статую - ти що б сказав про неї?

 

Джонатан

Тоді сказав би певне: «гарний твір».

 

Річард

А якби хто просив тебе вказати,

що в ній змінити?

 

Джонатан

Я б сказав: «Нічого».

Та тільки се сказав би, як поганин.

Тепер, як християнин, я кажу:

розбий її!

 

Річард

З останнього стягнуся,

а виллю з бронзи!

 

Джонатан

Річарде, я мушу

остерегти тебе, поки не пізно…

Увіходить Деві.

 

Деві

До тебе, дядьку, люди там прийшли.

 

Річард

То клич до хати.

 

Деві

Кликав, та не йдуть,

ми, кажуть, поговоримо в садочку,

там затишніш.

 

Річард

Та що ж воно за люди?

 

Деві

З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть.

 

Річард

Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут.

(Виходить.)

 

Джонатан

Чи дядько твій нічого ще не знає?

 

Деві

Та ви ж сказати мали.

 

Джонатан

Я не встиг.

Ти сам скажи.

 

Деві

За мене не турбуйтесь!

Без вас я знаю, що мені робити.

 

Джонатан

Сьогодні ти не дуже гречний, Деві.

 

Деві

Ай, дайте спокій!

(Подається до дверей.)

 

Джонатан

Та куди ж ти, Деві?

 

Деві

Піду довідаюсь, що там ворожать.

 

Джонатан

Стривай, зажди, і я з тобою йду.

 

Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова, розходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую.

 

Дженні

(вбігає раптово)

Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі!

(Бачить індіанку.)

Ти хто така? Ти тут чого?

Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, притулившись до п’єдесталу статуї.

(Дженні раптом глянула на статую.)

Ах, так?

То, значить, правда? Ти живеш у нього?

(Люто наступає на індіанку.)

Геть звідси, геть, бо я тебе уб’ю!

 

Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку. Тая з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним, мов томагавком, і собі наступає на Дженні. Едіта і Крістабель вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем.

 

Крістабель

Сестричко Дженні, що з тобою, люба?

 

Едіта

Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню?

 

Підходять обидві до Дженні.

 

Дженні

(одвертає їх, пручається по-дитячому)

Лишіть мене, лишіть мене, не руште!

Я більше не прийду до вас ніколи…

Недарма татко не пускав… Ой лихо,

яка я нещаслива!

(Ридаючи, вибігає з хати.)

 

Едіта

Що се з нею?

 

Крістабель

Ох, тая Дженні ще зовсім дитина,-

на сльози їй не дорого.

(Задумується і зітхає.)

Ой мамо!

 

Едіта

Чого зітхаєш?

 

Крістабель

Ти се знаєш, мамо!

 

Едіта

Жаль не до речі.

 

Крістабель

Матінко! Матусю!

Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть?

 

Едіта

Так.

 

Крістабель

Річарда ти мусиш боронити.

 

Едіта

Ми тільки правду боронити мусим,

її одну.

 

Крістабель