Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

дівчата плачуть,

а в юрбі йдуть поговори:

«Он ота його кохала…»

«Он ота вінка втеряла…»

 

«Он ота босоніж бігла

і ловила за стремена…»

«Хто ж ота, що стала поруч

коло гробу?» - «Королівна».

 

 

III

 

У палаті королівській

темний смуток і тривога

серед челяді двірської,-

щось король сьогодні гнівний:

 

очі мечуть стріли гострі,

гучно брязкають остроги,

руки стиснулися міцно

на хресті злотистім шпаги.

 

На порозі паж маленький

став наляканий, несмілий

і промовив ледве чутно:

«Ясна панна там чекає…»

 

Твердим голосом відмовив

гнівний владар: «Що ж, хай прийде,

хай почує привселюдно

від отця свого прокляття».

 

Ще не встиг король скінчити

слів безжалісних, недобрих,

як в юрмі загомоніло:

«Гей, дорогу королівні!»

 

Поміж лицарів блискучих,

поміж дам препишно вбраних

королівна йде поволі

у буденній чорній сукні,

 

без серпанку й покривала,

з непокритою косою;

не спуска очей журливих,

не схиля блідого чо́ла.

 

Затаїло дух лицарство,

пишні дами всі поблідли,

ждуть, мов грому серед бурі,

королівського прокляття.

 

Але що се? тихо й смутно

забринів старечий голос:

«Ти прийшла, кохана доню?

Сядь, спочинь, моя дитино…»

 

Ледве вчула королівна

ту лагідну, тиху мову,

затремтіла вся і впала,

мов росиночка, додолу.

 

Мов росинка, що холодна

та бліда трималась довго,

цілу ніч на верховітті,

поки сонце не пригріло…

 

У палати королівські

загостили жаль і туга,-

се були найвищі гості,

та прийшли без етикети.

 

«Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі…»

 

 

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі,

Ти мені заповідав скрасити могилу твою

В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

 

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій,

Ще немає на чому повитись плющу жалібному,

Не цвітуть ще осінні троянди в порі весняній,

Камінь, темряву й кров маю тільки ще в серці сумному,

Не здаюсь я царівною людям в жалобі моїй.

 

Ох, як часто мене опановують сни зловорожі,

Сниться все, що я голову радо на страту несу,

Але то тільки сни,- я повинна стоять на сторожі,

Бо мені заповідано в спадок жалобу й красу,

Білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі…

 

«Квіток, квіток, як можна більше квітів…»

 

 

«Квіток, квіток, як можна більше квітів

І білого серпанку на обличчя,

Того, що звуть ілюзією…» Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти, що дала

Скупа весна твого скупого краю,

Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала.

Ти спиш в землі між мертвими квітками,

І страшно думати мені про них

І про твій сон, я краще знов укрию

Серпанками ілюзії твій сон,

Щоб не чіпать страшних містерій смерті;

Я досить слухала її прелюдій,

Вони мені морозили всю кров,

Вони мене у камінь обертали;

Я досі того вимовить не можу,

Чого мене навчила пісня смерті.

Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю,

І заблищать вони, немов рубіни,-

Не так, як ті бліді, убогі квіти

Весни лихої,- і не будуть в’януть,

І в землю не підуть, і не умруть,

І ти знов оживеш в вінку живому

Живих квіток; ілюзії серпанок,

Серпанок мрій моїх тебе скрасить,

Та не закриє, будеш ти сіяти,

Як промінь сонця в мареві легенькім,

Що стелеться по золотому полі.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.

 

7.06.1901

 

КАЛИНА

 

 

Козак умирає, дівчинонька плаче:

«Візьми ж мене в сиру землю з собою, козаче!»

- Ой, коли ж ти справді вірная дівчина,

Буде з тебе на могилі хороша калина.

«Ой, що ж тобі, милий, з того за потіха,

Щоб я мала червоніти серед мого лиха?

Ой, що ж тобі, милий, з того за відрада,

Щоб я мала процвітати, як мені досада?

Чи то ж тобі стане миліш домовина,

Як я буду зеленіти - німа деревина?»

- Як упадуть роси на ранні покоси,

То не в мою домовину, а на твої коси,

Як припече сонце веснянії квіти,

Хай не в’ялить моїх костей, тільки твої віти.

Ой, так не затужить і рідная ненька,

Як ти, моя калинонько, моя жалібненька…

 

Ой, ще ж над миленьким не зросла й травиця,

Як вже стала калиною мила-жалібниця.

Дивуються люди і малії діти,

Що такої пригодоньки не видали в світі:

«Чия то могила в полі при дорозі,

Що над нею калинонька цвіте на морозі,

Що на тій калині листя кучеряві,

А між цвітом білесеньким ягідки криваві».

Шуміла калина листом зелененьким:

«Ой, що ж се я німа стою над моїм миленьким?

Поки ніж не крає, дерево не грає.

А хто