Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову стрілку».

 

20.06.

 

«В інші гори я полину…»

 

 

В інші гори я полину,

але спогад не покину

по зеленій Буковині,

по привітній господині.

 

21.07.1901

 

«Мрія далекая, мрія минулая…»

 

 

Мрія далекая, мрія минулая

стала сю ніч надо мною,

мов якась постать похила, знебулая

над дорогою труною.

 

Мріє! та ж ми вже навік попрощалися,

гострим ножем розрізнились,

в сні тільки часом на мить зустрічалися,

але і в сні не мирились.

 

В нас не було ні розмови ворожої,

ні голосної образи,

та не було тії хвильки погожої,

щоб не принесла урази.

 

Крапля до краплі - гіркою отрутою

вщерть переповнилась чара…

Нащо те згадувать? Тінню забутою

хай промине тая хмара.

 

Мріє, не стій при мені жалібницею,

мов наряджаєш до гробу,

нащо ти встала з труни упирицею,

вдягнена в чорну жалобу?

 

За що мені ти журбою великою

очі і серце покрила?

Чи то за те, що гіркою осикою

мертвої я не прибила?

 

Чи то за те, що пісні найщирішії

я на прощання співала?

Чи то за те, що квітки найчистішії

на домовину поклала?

 

Чи то за те, що ніколи зневагою

я не тривожила тіні?

Може, за те, що з сумною одвагою

я не лягла в домовині?

 

Не докоряй мені, мріє загублена,

і не хились надо мною!

Мертва й похована ти, моя люблена,

он уже й хрест над тобою.

 

Кожна ураза тобі подарована,

мир нехай буде між нами.

Спи ж ти, піснями журби зачарована,

спи під моїми квітками.

 

10.08.1901. Буркут.

 

«Ой я постреляна, порубана словами…»

 

 

Ой я постреляна, порубана словами,

душа моя на рани знемагає,

неначе стрілами і гострими мечами,

мене його рука здалека досягає.

Ой ви, слова, страшна, двусічна зброє,

спиніться, дайте спокій на хвилинку,

уже ж ми в серце ранені обоє,

хоч я не стала з ним до поєдинку.

Не стала я, ой ні, додолу впала,

мої слова не зброя, а ридання,

я вилила усе, що в серці мала,

стлумила тільки се одно благання:

«Добий мене, дай згинути одразу!»

Ох, як сей поклик з серця поривався,

та знала я, що тим завдам уразу,

і змовкла я, і голос мій порвався,

і заніміло серце. Краща доля

була тим лицарям, з сідельця збитим,-

по праву давньому була їм щира воля

гукнути: «Вбий мене!»… і - бути вбитим.

 

S.-Remo, 17.12.1901

 

«Ти хотів би квіток на дорозі моїй?..»

 

 

Ти хотів би квіток на дорозі моїй?

Нащо сипати їх попід ноги?

Хай живуть вони в ніжній красі чарівній,-

я сама їх знайду край дороги.

 

До маленьких, низеньких сама нахилюсь,

до високих очима докину,

обережно та ніжно лицем притулюсь,

стрівши в білім убранні тернину.

 

Будуть шарпати одіж суворі гілки

і скривавлять колючками руки,

та гілкам не поможуть лагідні квітки,

ні, вони надгородять за муки.

 

Та й за віщо б ті квіти карали мене,

я ж не буду їх рвати руками,

ні під ноги топтати, мов зілля дрібне,

тільки злегка торкнуся устами.

 

Не плямив поцілунок мій зроду квіток,

чи то пишні були туберози,

чи квітки, що зродив найпростіший садок,

чи до краю вразливі мімози.

 

23.02.1902

 

«Де тії струни, де голос потужний…»

 

 

Де тії струни, де голос потужний,

де теє слово крилате,

щоб заспівали про се лихоліття,

щастям і горем багате?

 

Щоб понесли все приховане в мурах

геть на просторі майдани,

щоб переклали на людськую мову

пісню, що дзвонять кайдани?

 

Єрусалим мав свого Єремію,

що голосив серед поля;

чом же свого Єремії не має

наша зруйнована воля?

 

Полум’ям вічним на жах всім нащадкам

Дантове пекло палає;

пекло страшніше горить в нашім краю,-

чом же в нас Данта немає?

 

Гей, блискавице, громова сестрице,

де ти? Розбий злії чари!

Хай ми хоч раз заговоримо громом

так, як веснянії хмари!

 

24.05.1902

 

ОСІННІ СПІВИ

 

 

I.
ДО LADY L. W. 30

 

 

Ти, як осінь, умреш, розіллєшся слізьми

над квітками, багрянцем і злотом,

передсмертний твій спів пролетить над людьми -

вітер лине отак над болотом,

де й вода вся важка, мов свічадо тьмяне,

вбрана в ряску й слизьке баговиння,

очерет тільки мертвий свій шелест почне,

обізвавшись на те голосіння,

та й замовкне… і вітер замовкне сумний,

об різку осоку розітнеться…

Так нехай хоч тепер спів бринить голосний!

Може, що на той спів відгукнеться.

Може, щастя, що ходить по ясній луці,

геть за річкою, там, на схід сонця,

хоч один квіт червоний, що має в руці,

перемінить в твого оборонця.

І від нього ще раз, хоч на мить на одну,

спалахнуть злото, квіти й багрянець,

і красу небувалу, дивну́, чарівну

дасть обличчю остатній рум’янець,

і, мов крик бойовий, обізветься в речах

безнадійне і марне бажання;

і тріумфом останнім заблисне в очах

розпачли́ве осіннє кохання.

О,