Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

за руку Амеда й повів із собою, залишивши стривоженого Азіза.

«Куди ти мене ведеш?»

Та він знав, що батько хотів зробити . Загед мовчав, тільки сильніше стиснув синову руку. Вони підійшли до повітки. Батько дав йому ключа й звелів відімкнути великий залізний замок. Амед підкорився. А потім Загед штовхнув важкі дерев’яні двері. Коли вони зайшли до повітки, двоє птахів вилетіли крізь отвір над їхніми головами. На мить Амеду стало страшно. Двері за ними зачинилися. Сонячний промінь перетинав стелю, й мільйони порошинок танцювали в його світлі. Він був схожий на довгий живий меч. Пахло олією і вологою землею. «Я його поклав десь тут», — пробурмотів Загед. Він пішов у куток і підняв шматок старого брезенту. Повернувся до сина з полотняним мішком, якого привіз Сулайєд. Потім присів і всадив Амеда поруч.

«Померлих слід ховати в землі, — говорив він так, неначе кожне сказане слово виходило з глибин самої землі. — Тому що так... так померлі потрапляють на небо. Коли їх ховають у землі. Я теж так поховав своїх батьків. Ти бачив, я взяв стару лопату й викопав яму. Ти бачив червів, які зібралися відсвяткувати поховання. Найважче — не засипати яму землею, ти бачив, я накидав достатньо землі. Найважче — шукати серед руїн. Моя мати, я бачив її відкритий череп. Я не міг упізнати її вродливого обличчя. Кров — вона була на пробитих стінах і на розбитому посуді. Я голіруч збирав те, що залишилося від мого батька. Там було багато. Я наказав тобі й твоєму братові не підходити. Те ж саме просив і вашу матір. Ніхто не повинен робити таке. Ніхто, навіть найвинуватіший із людей, не повинен шукати останки своїх батьків серед руїн їхнього будинку. Я вирив яму, яка відкриває небо для обох, як кажуть наші предки. І я чув заколисуючу музику мух, як також казали наші предки. Сину мій, не треба боятися смерті».

Поки Загед говорив, його голос звучав дедалі лагідніше в сутінках, які панували у повітці. Слухати, як батько говорить отак до нього, здавалось Амеду тривожним і заспокійливим водночас.

«Кожен день ми проживаємо зі страхом, що він стане останнім. Ми погано спимо, а коли все ж засинаємо, нас переслідують жахіття. Цілі села руйнуються щотижня. Кількість наших померлих зростає. Війна посилюється, Амеде. У нас більше немає вибору. Бомба, яка зруйнувала будинок твоїх дідуся і бабусі, прилетіла з того боку гори. Ти ж знаєш, авжеж? Інші бомби ще прилетять з того клятого місця. Щоранку, коли розплющую очі й бачу, що помаранчевий сад поки ще стоїть під сонцем, я дякую Богові за це диво. Ох, Амеде, якби я тільки міг, то зайняв би твоє місце. Твоя мати тим паче не сумнівалася б ні на секунду. Тим більше — твій брат. І передусім — твій брат, який так тебе любить. Сулайєд незабаром повернеться. Саме він відвезе тебе до підніжжя гори. Він скоро повернеться на своєму джипі, за кілька днів, а може, за кілька тижнів, але точно до збору урожаю. І саме ти понесеш пояс».

Загед відкрив полотняний мішок. Його руки злегка тремтіли. Амед помітив це тремтіння, попри недостатнє освітлення у повітці. Спостерігаючи за батьком, він уявляв, що той витягне з мішка щось живе, сіре чи зелене, невідому й небезпечну звірину.

— Я маю сказати тобі ще дещо. Твій брат іще не зовсім видужав. Він не зможе нести пояс. Він надто слабкий. Саме тому я вибрав тебе.

— А якби Азіз не хворів, ти кого вибрав би тоді? — запитав Амед з таким апломбом, що батько здивувався .

Деякий час Загед не знав, що відповісти сину, який уже жалкував, що задав таке питання. Амед добре знав, що його брат не просто хворий, а ніколи не зможе одужати. Тамара не залишила жодного сумніву щодо того, наскільки важкою була хвороба. Азіз помре. Як і сам він, якщо не поміняється місцем із братом.

— Я попросив би помаранчі зробити вибір за мене.

— Помаранчі?

— Ось що я зробив би: дав би вам по помаранчу, одного твоєму братові й одного тобі. І той, хто назбирав би більше зерняток помаранча, і пішов би.

Амед посміхнувся. Загед підвівся. Те, як він тримав у руках пояс з вибухівкою, надавало тому предмету додаткової величі. Амед зауважив, що пояс ніскільки не схожий на той, що вони з братом робили для гри. Амед підійшов і обережно доторкнувся до нього.

— Хочеш узяти його?

— А це небезпечно? — запитав Амед, відступаючи на крок.

— Ні, він поки ще не приєднаний до детонатора. Ну, до тієї штуки, яка дозволить тобі... зрештою, ти знаєш, що я хочу сказати.

Амед добре знав, що таке детонатор. Батько віддав йому пояс.

— Сулайєд дав зрозуміти, що ти маєш полюбити пояс. Що ти повинен сприймати його як частину себе. Ти можеш носити його, коли захочеш. Тобі потрібно звикнути до його ваги, до його присутності. Але ніколи не винось його звідси. Ти чув? І ніколи не приводь сюди свого брата, інакше все ускладниться.

— Обіцяю.

— Ти не боїшся?

— Ні, — збрехав Амед, — аніскілечки.

— Ти сміливий. Я пишаюся тобою. Ми всі пишаємося тобою.

Запала довга тиша, під час якої батько не наважувався глянути на сина.

«Тримай, ось ключ від замка. Відтепер ти можеш приходити сюди, коли захочеш».

Загед схилився над Амедом і поцілував його в лоба. А потім вийшов. Коли він відчинив двері, денне світло увірвалося до повітки і осліпило Амеда. Коли ж двері зачинилися, він занурився в найчорнішу чорноту, з поясом у руках. Він ледь наважувався дихати. Раптом йому здалося, що в повітрі виникло обличчя, яке поволі пливло.

«Дідусю, це ти?»

Амед був впевнений, що впізнав обличчя дідуся Муніра. Він добре знав, що той мертвий і похований в помаранчевому саду, але видіння було таким сильним, що він знову покликав.

«Дідусю, скажи, це ти?»

Його очі звикли до темряви. Амед уже розрізняв стіни повітки й складений на полицях реманент. Сонячний промінь, що проникав через отвір під дахом, змушував зблискувати коси, секатори, краї лопат і зубчики пил. Амед огледівся. Видіння зникло. Він глибоко вдихнув і одягнув на талію пояс. Його м’язи напружилися. Він зробив кілька невпевнених кроків.

«Тепер я справжній солдат».

Сидячи в садових заростях, Азіз бачив, як із повітки вийшов батько, без Амеда, і повернувся до роботи в помаранчевому саду. Його не здивував батьків вибір. Він очікував, що вийде й