Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

за подобою дерева зліплених — скалічених круглим ю н і в е р с у м о м, приречених на існування, яке всього лиш проміжок межи числами на могильній плиті; стомлених однаковістю денних анафор, однаковістю епіфор, прогнозованістю вдихів і видихів; нездатних пізнати світ, пізнати рокованість минущості, забувати про це в радості, щасті, згадати про це в простій думці, намагатись про це не думати, забивати голову непотребом, насипáти пам’яті в торбу з вухами, висипáти з торби відрубки пам’яті — наче червоні обглитані кістки падалі; хирих на час, хирому на умовність; покараних тілом, що згасне, як свічка в піску полового кольору, пополотнілого після згасання; голодних до життя, круглого, як омеловий ю н і в е р с у м.

Було вже надвечір, Лор, коли я, нетверезий, пішов прогулятися.

Чого ти мене кинув?

Я був нетверезий, будь уважна.

Але чого ти кинув мене?

Бо я був п’яним — хтів прогулятися.

Чого ти не лишився зо мною?

Я вклав тебе спати, поцілував і пішов гуляти.

Добре, шо було далі? Розказуй, Горку, я була красивою?

Да, ти була дуже красивою. Я обожнював дивитися на тебе — так японець дивиться на лілейну сакуру — ти і зараз красива, аби не ця сивина й каляска! — я не можу любити каляску — половину тебе, Лор, я кажу правду, ми нещасні співмешканці, які ділять частину будинку.

Люби хоч половинку мене, Горку, мою верхню половинку — чекай, о! — у мене красиві груди, да? Глянь, вони ше даже не обвисли, і соски такі маленькі, як ти любиш, да? — о! — і шия така тонка — а лице ше нормальне?

Нормальне, Лор, одягни назад, не треба. Поговоримо дальше. Я вставив сірника між зубів і пішов гуляти. Не думай, шо я був під чаполоччю й нічьо не пам’ятаю, я можу відтворити все до найменшої деталі: Йоська дрилював черешню — у Миші горіло на кухні, з комина ліз водявий димок — якраз був час свинцевої стуми — Тадеуш шось палив на городі — Бог в поміч! — казали боги, шоб і ви помогли! — тихо так, знаєш, було, сумирно якось — я йшов і відчував кожен нерв цього містечка з буквою о з іншими буквами з площею ен кілометрів квадратних із населенням ен тисяч деревоподібних недолужиків яке омивається чорно-зеленим омеловим океаном і межує з населеними пунктами ен1 ен2 ен3 та ен4. Коло білого дому[14] я став покурити, Лор, сперся на якийсь кістяк й запустив у себе зміючку диму. Аж зараз осьо захотілося — чекай, о! — чекай, о!, це ти? — тáк мені сказала охляла жінка, коли я курив, — це я. Ми про шось довго говорили з нею — худою, як сірник між моїх зубів — про шось неважливе, дурне, як білий дім чорна муха — у мене гірше з розмовами, я їх гірше пам’ятаю. А, мо’, й важливе. А! Ми шось згадували про чайну церемонію — точно! — вона ше складала отако руки й простягала до мене — для чого вона це робила? Великий син духмяного Хонсю поет Ісікава Такубоку вмер у двадцять шість, Лор, а ми ше живемо. Нашо?..

А шо було потім, я вже й не пригадаю.

Я пригадаю, Горку, ти трахнув Зойку.

Ну як трахнув? Просто засадив їй межи кістлявих хай-бог-милує-відвертає сідниць коло санстанції.

XIII

Осьо. Тако. Диви. О! Неси ше! За моє дитя! Рібьонка, сука! Хахахаха! Вона називає його Джеком, чула? Оцю суку звати Джек, гарне воно, да, смазлівеееееее? Дана-Дана-Дана, да-да-да-да-да, на-на-на-на-на! Шо дивишся? Хай тобі вилізе! Ти і цю трахав? Диви, яка баба! Взять би таку кобилку собі в хату, підеш до мене? — беееееееееееее! Хліба дай, і пива для цьóго! — сидить воно, либиться — смішно, да? Диви ондо — який місяць! Аааааа! — то плафон — допивай оце! — отакооооо, як я! — не хоч? — хєр з тобою, Джек! Дана-Дана-Дана, да-да-да-да-да, на-на-на-на-на!

Ми, шааааааааа!, ідем спати, да? Ми, шаааааа!, ідем. Тримайся за моє плече, — ось так! — нам тут трохи. Шааааааа! — я кажу — люди сплять, не кричи, тихо будь, тобі сказано! Отак, маладєц, уже доходим, осьо вже хвіртка, обережненько, не падай! Заходь, — шааааа! — Данко, ти тут? — приймай товар. Зайдеш?

XIV

Людина нещасна, бо час — це свідомість. У моїй чарці чаполоч, тому я можу сперечатися з часом. Із часом не зможу й цього. Я одягаю світло-сині джинсові шорти, білу сорочку, сонцезахисні окуляри. Я знову кажу неправду — я ніколи не носив окулярів. Сонце. День. Серце дня. Яблука. Гарячі. Стиглі. Час. Висить на гілці, шкіриться, знущається, рухається. Час — свідомість. Свідомість — життя. Жити — вмирати. Дерева. Простір. Не-осягнення. Духмяне димне повітря. Я. Людина з квіткою в грудях. Омела. Часу не існує, однак його відсутність тільки підтверджує існування. Світло й пітьма — це тільки кольори часу — чорно-біла свідомість, старий телевізор на лампах, фільм братиків Люм’єрів, гайворон у чистому небі, буква о на білому папері, кішка на снігу, великодня дряпанка, тонконога зебра, береза зимова, мова жебрака, білий вірш африканця. Людина.

Я йду босоніж засмаглим розжареним садом. Огненна трава в рудому мурашші обпікає мої ступні, сонце висить-звисає, наче підпалена омела на невидимій гілці, розпромінюється, жде нас. Метелики літають, крилами пісню — тиху, жваву, більше веселу, ніж сумну — пишуть, сідають на щось. Живі ще. Вишні-черешні, всевишні-прийдешні, все-лишні-тутешні, денешти-де-мешти?, білі-наливи-біло-щасливі, сливи-кра(сиві), симиренки-семиденки, де-сад. Акація. День. Іду. День іде. Десь-інде тіні. Темні. Тануть. Тінь криниці, схожа на чорний гриб. Тінь аличі, схожа на смерть. Тінь часу, схожа на хрест. Квіти зі щуплими тінями. Я бачу вітер. На жарких рухомих тілах дітей саду людини містечка країни планети ю н і в е р с у м у. Бачу великих зубрів, що з глевкої твані виповзли. Шестеро могутніх зубрів. Стоять-дивляться. Відкіль ви, стожильні діти л і б е р т і? З пущі. Хочте води криничної? Хочемо. Беріте. Хочте в тіні спочити? Хочемо. Лягайте. Каштановим тілом влягайтесь в траву духовиту, спочиньте! І я коло вас, неофіти с в о б о д и, побратими пашистої чаполочі-трави, ті, що бачили душу істинного пралісу, володарі дикого грандіозного простору з прозорим повітрям, ті, що пізнали праістину цнотливих вод — рухомих, в’юнких, прозорих — нащадки золотої природи! Що вас принесло сюди, великі? Вітер. Шурхіт верткого бадилля кадилля трави що униз і наверх проростає допоки не звідає леза лишивши коріння у чорній землі як лишає життя чоловіка з останньою думкою страхом налиту як чарка із кров’ю людини слабкої непевної здатної жити лише до пори і до часу який не існує і всує не згадуйте тінь його плину якого немає бо є тільки