Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

каратиме за те, що я виявилася боягузкою і не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:

Со двора пойду,

Куда путь лежит,

А жить стану там,

Где уж Бог велит!

Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що погано опанувала мову моєї освіти. А тому, що матінка Росія дуже сильна. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Відтак символічного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, ще не відбулося. Воно триває.

Роде мій красний!

1969 рік. З батьками й родичами батька

Є таємниця людського «я», до якої, здається, не наблизилась ні біологія або фізіологія, з одного боку, ні жодна релігійна система — з іншого. Адже «я» кожен з нас каже лише від свого імені. Генетики вже давно докопалися: стать залежить від батька і визначається в момент зачаття. А самосвідомість дитини — від кого чи від чого залежить? Чи народилася б та сама людина із тою самою самосвідомістю, якби її зачали ті самі люди, але на день раніше чи на день пізніше?

Тут вже думка у попередньому реченні гальмує об займенник «її»: кого зачали б? Кого зачинають батьки: тіло й душу чи лише тіло, а душа втілюється за якимись іншими законами? Коли відбувається штучне запліднення, генетики знають наперед із достатньо великою точністю, яке тіло має вийти. А душа? До якої межі можна програмувати душу?

Душі програмує пропаганда: релігійна, державна, комерційна. Виховання в родині теж завжди йде в ключі пропаганди— або ж контрпропаганди. Ефективність того, чи відповідатимуть душі очікуванням тих, хто їх формує, залежить від якості пропаганди. Якісна пропаганда може все. Про це говорили й писали багато разів! Тема, проговорена й обговорена, але все одно актуальна.

Але зараз мова зовсім не про масове формування вже готових душ в колись народжених тілах. Зараз — про ту єдину душу, яка оселилась в одному-єдиному людському тілі. Позитивісти скажуть: мова про свідомість, яка є похідною цього тіла. Але і позитивісти не знають розгадки «я». Не вищого «Я», про яке говорять деякі психології та малі традиції великих релігій, існування якого позитивісти заперечують. А того єдиного, нашого, мого особистого «я», мого «еґо». Потім його формуватимуть травми виховання та різні форми пропаганди і контрпропаганди. Але спочатку воно виникло саме в цьому тілі. А чи могло виникнути в іншому?

Відповіді нема, принаймні від природничих наук напевне нема. Бо нема й можливості експерименту, щоб довести істинність чи хибність твердження: чи могло б моє «я» виникнути в іншому тілі? Не можна, знищивши саме цю самосвідомість, повернутися до моменту зачаття й змусити батьків у якийсь спосіб знову зробити саме цю людину із саме цією самосвідомістю. Таємниця довіку лишатиметься нерозгаданою. Навіть якщо напевне вважати, що душа є похідною від тіла. Або навіть якщо звернуться до буддистської антропології. Легше пригадати своє попереднє народження і між-життєві поневіряння (бардо), ніж напевне второпати, чому саме в цьому житті твоя душа (твоя самосвідомість) оселилася саме в цьому тілі. Хоча можна висувати різноманітні версії, які конфліктують одна з одною, яких ні спростувати, ні підтвердити, бо експеримент неможливий, а для теоретизування замало даних. Тому жодна версія не пропонує однозначної розгадки таємниці самосвідомості.

А тоді така, здавалося б, непорушна вертикаль, як рід, може похитнутися саме від нерозгаданості цієї таємниці. Сила родів тримається на вдячності дитини до батьків, які привели її в цей світ. Навіть якщо ростили нездарно, все одно не кинули попід тином, тримали в домі, яким би не був той дім. Якби наші батьки побралися б із іншими, вважається, що не було б саме нас, хоча це не доведено. Тут безмежно широке поле для різного фантазування. Знайома жінка зізналася мені, що застосовувала, здавалося б, дуже надійну контрацепцію, але все одно весь час вагітніла. «Влипала», позбувалася і знову «влипала». Поки не народила другу дитину, дуже жвавого хлопчика. Вона була переконана, що той хлопчик дуже хотів народитися саме в її родині, весь час «стукався» у двері їхнього дому. Його не пускали, а він далі стукався. Бо ж тільки-но вона його народила, так і небажані вагітності припинилися. Мати жвавого хлопчика вважала, що їй відкрився закон поселення душ, саме поселення, не переселення. А мій син сказав мені, що якби я його не народила, то він народився б у якійсь кращій родині. Я заперечила, що, скоріш за все, у ще гіршій. Хоча, зрештою, я не знаю, що тоді було б.

Якщо батьки зачали й народили лише тіло, а проникнення в нього саме цієї самосвідомості (сходження духу в плоть) відбувається невідомо за якими законами, то й втрачає сенс вдячність дитини батькам за те, що її зробили. Не ці, тоді інші б, і невідомо, які кращі. Не завжди діти просяться в якусь конкретну родину із наполегливістю вищезгаданого жвавого хлопчика. Іноді вони, навпаки, дуже не хочуть до якоїсь родини, а їх не відпускають, «зберігають».

Діти нечасто бувають задоволені тим, що їм дали батьки. Тому закони патріархату віддавна забороняли озвучувати незадоволення. Та яке озвучувати! Навіть подумати гріх! Батьки завжди праві! Їм треба тільки коритися і кланятися в ноги. Адже закони родової етики складали батьки, які давно забули, що колись і самі були зляканими наївними дітьми.

Майнове питання є основоположним для підтримання родової етики на належному рівні. А вже як похитнулась матеріальна основа, тоді потрібна ідеологічна підмога у вигляді батьківсько-материнських благословень — або проклять. Це як присяга у війську, якщо не працює заохочення у вигляді платні воякам. Випрохати в батьків благословення, упрохати, щоб не проклинали — то було надзвичайно важливо протягом багатьох сторіч. Здавалося б, у наші дні гострота влади роду притупилася. З батьками можна і гостро полемізувати, і діяти без їхнього благословення, і не кланятися їм. Тим більше, той «батьківський спадок» буває і не вартий поклонів батькам в ноги.

От коли він бодай чогось вартий, тоді інша історія. Тоді повертаються архаїчні закони, коли рід в особі батька чи матері може диктувати дітям свої умови. Неодноразово бачена типова сцена в лікарні: сини й дочки, зяті й невістки конфліктують за право годувати хворого з ложки, витирати йому/їй заїджені вуста, запопадливо виривають одне в одного з рук урильник, щоб власноруч підкласти під болящий зад.

— Он як люблять бабусю, губки їй витирають, — схлипувала від замилування моя мати в лікарні, спостерігаючи сцену публічного годування старшої жінки з поламаною