Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

навіть якщо швейцарці й багато читають, все одно їх замало. Причому ситуація не набагато краща для тих, хто видає бестселери в Парижі, за поодинокими винятками на кшталт Амелі Нотомб або лауреатів Гонкурівської премії. Навіть найвідоміша на сьогодні швейцарська письменниця Аґота Крістоф, перекладена більше ніж 70 мовами світу, навряд живе з літератури, а якщо й живе, то живеться їй поганенько[3]. Гадаю, вибір тут простий — або ти заробляєш літературою на життя (тоді маєш виконувати ряд вимог: щороку видавати по книжці, мати успіх і т. ін.), або ж ти пишеш те, що повинен. Другий варіант здебільшого означає довгий шлях до читача…

День, 22 квітня 2011 року

Жак Де Декер

Або пишеш, або здихаєш!

Jacques De Decker

Жак Де Декер народився в Брюсселі 1945 року в родині знаного художника Люка Де Декера. Відомий тим, що пише трьома мовами — французькою, фламандською і німецькою. Відзначився як драматург, актор, критик, письменник, журналіст. Викладав теорію перекладу в університеті міста Монс та Школі театру й кіно у Брюсселі, а також історію театру й кіно в Королівській консерваторії Брюсселя.

Упродовж сорока років був одним із найгучніших «голосів» найтиражнішого видання Бельгії — газети «Le Soir». Автор восьми п’єс, з яких «Магнолія» (2000) мала надзвичайний успіх і була перекладена майже десятьма мовами. Автор перекладів п’єс Тома Стоппарда, Крістофера Марлова, Вільяма Шекспіра, Вуді Аллена, Джона Пікока та багатьох інших зірок драматургії. Автор трьох романів («Велике колесо», 1985; «Любовне вбрання», 1990; «Китове черево», 1996) та чотирьох збірок новел. Автор біографій Ібсена й Вагнера, Брехта і Юбера Ніссена (видатного франко-бельгійського видавця).

З 2002 року є довічним секретарем Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури. Є одним із співвидавців біографічної серії у видавництві «Gallimard».

Коли відбувалася ця розмова, в Бельгії згадки про політику вважалися недоречними. Інтелектуали гадали, що країна переживала історичний момент. Розкол між Фландрією та Валлонією поглибився настільки, що мало хто вірив у подальше існування держави Бельгія… А втім, Бельгія досі існує, набула нового короля, вийшла з урядової кризи — і з іронічним усміхом дослухається до песимістичних євроскептиків на кшталт Мішеля Уельбека[4].

Жак Де Декер знайшов себе в театрі, літературі, журналістиці, політиці. Театром захоплювався змалку. Грав різні ролі ще в молодших класах школи. Закінчивши філологічний факультет, взявся перекладати найвідоміших драматургів (німецько-, англо- й нідерландомовних), згодом почав писати і власні п’єси. Вони ставились у всіх театрах Бельгії, були перекладені багатьма мовами і вже давно перетнули географічні межі Європи.

Згодом Жак Де Декер уподобав і прозу — здебільшого на гострополітичні теми. Він відомий як майстер новелістичного жанру й головний редактор літературного часопису «Marginales». Часто відвідує своє дітище — Європейський колегіум художнього перекладу в містечку Сенефф. Для нього спілкуватися з перекладачами з усього світу — насолода. Тримається невимушено, краватки не носить, знається на вині та кулінарії. Уважно дослухається до того, що кажуть інші, і в кінці обов’язково зроняє вагоме — останнє — слово.

Політика не могла обійти Жака Де Декера, адже його брат Арман — член бельгійського Сенату; родина Де Декерів перебуває в колі найвпливовіших політиків Євросоюзу. Жак щиро цікавиться Україною та переконаний, що вступ нашої держави до ЄС — нагальна потреба самого ЄС.

Мої предки були фламандцями, мої нащадки будуть валлонами!

Пане Де Декере, які, власне, основні функції довічного секретаря Бельгійської Королівської академії французької мови та літератури? Розкажіть трохи про цю інституцію.

Різні. Працюю повний робочий день. Академія складається з сорока членів, серед яких десятеро іноземних громадян. Цим ми, до речі, відрізняємось від Французької академії. Адже, щоб стати її членом, треба бути громадянином Франції чи мати громадянство. Отже, ще 1920 року, коли було створено нашу Академію, хтось дуже добре розумів значення слова «Франкофонія». Ще один цікавий факт: од самого заснування Бельгійську академію було відкрито для жінок. Це може здаватися природним, але варто знати, що в заснованій 1636 року Французькій академії першою жінкою-академіком стала в 1980 році Марґеріт Юрсенар! Як вам відомо, мати Юрсенар була бельгійкою, а жила письменниця у Сполучених Штатах, де прийняла громадянство, тож, щоби зробити її академіком, Юрсенар терміново дали громадянство Франції. Здається, дрібниці, але дрібниці вагомі. Є чим пишатися.

Чи можна сказати, що ваша кар’єра — літератора й чинов­ника — почалася з театру? Ще студентом ви зіграли роль у аматорській виставі «Лиса співачка» — оце й був дебют?

Абсолютно правильно — в мене справді все почалося з театру. Вже у вісім — дев’ять років я ставив лялькові вистави. Ця пристрасть завжди жила всередині мене. Саме театр багато на що мене спрямував. Закінчивши навчання на відділенні германських мов, я хотів удосконалювати знання, а значить — перекладати. Але що саме? Я обожнював театр, тож відповідь з’явилася сама собою — перекладатиму англо- та німецькомовну драматургію. Тоді я ще й не думав бути письменником, та й драматичний текст не вважав за художній. Драматичний текст призначений для акторів, лише актори оживлюють його, надають йому справжньої величі. Текст на папері — мов ті паперові квіти, про які писав Пруст: щоби вони розпустилися, пустіть їх за водою. Навіть перекладаючи Шекспіра й Ґете, я був переконаний у вторинності драматичного тексту.

Для мене театр — базова школа життя. Я, звісна річ, беруся багато за що, але, порівняно з театром, усе це другорядне, допоміжне. Не можу сказати, скільки я написав за своє життя тисяч критичних статей, але вони не мають для мене такого значення, як десяток п’єс.

Гадаю, живопис мав на вас не менший вплив, ніж театр, адже ваш батько, Люк Де Декер, був видатним фламандським художником…

Це так. Якось один видавець доручив батькові зробити серію портретів фламандських письменників. Мені тоді було 10—13 років. Відтоді я постійно бачив, як до нас приходили й позували найвидатніші автори Фландрії. На мене це мало величезний вплив — письменник одразу став для мене такою ж людиною, як і всі, банальною особою, яка працює, тобто пише. Література позбулася міфічності; відтоді я вже ніколи не вбачав у ній якусь нірвану.

Спершу перекладач, потім драматург, згодом романіст. Як відбувався цей перехід?

Гадаю, річ тут не в наслідуванні перекладеного автора. Тут відбувається те саме, що й у звичайного літератора — якоїсь миті він починає писати, бо не може інакше. Або пишеш, або здихаєш!

За походженням ви фламандець, але пишете французькою. Ким почуваєтесь?