Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Але до того був женевець Руссо, був мешканець кантону Во Бенжамен Констан, була мадам де Сталь. Це вже XVIII століття. Утім, ні Руссо, ні Констан, ні де Сталь не вважали себе «франкомовними швейцарськими письменниками». Це поняття з’явилося лише в середині ХІХ століття.

А що являє собою література ретороманською мовою?

Ретороманська — четверта державна мова Швейцарії. Довгий час була мовою тільки усного мовлення. Писати нею, уніфікувати її почали тільки наприкінці ХІХ століття. А останні 30—40 років розвивається повноцінна ретороманська література. Читачів у неї малувато, тож у Швейцарії ретороманських письменників багато перекладають. Конфедерація виділяє на це чималі кошти. Використовують ретороманську мову тільки на сході Швейцарії, у ближчій до Італії частині. У ретороманській багато унікальних залишків із латини.

Чи можна сказати, що ретороманська мова «більш швейцарська», ніж інші?

Справді, це єдина винятково швейцарська мова. Та ще є діалекти у німецькомовних кантонах. Для там­теш­ніх жителів це їхня справжня мова. Я навіть сказала би, що німецька для них — лише друга мова.

А французька мова Швейцарії теж різниться від французької мови тієї ж Франції?

Ні, різниці немає. Хіба що кілька слів.

Чим франкомовна література Швейцарії відрізняється від французької літератури?

Із часом різниця зменшується. Молоді автори з різних країн Європи поступово починають творити одну й ту саму літературу. Загальноєвропейську. Та коли подивитися в минуле, то тридцять років тому були теми і традиції, притаманні суто швейцарській франкомовній літературі, — принаймні інакше ставлення до мови. Хай там що, гадаю, дуже довгий час ми суттєво відрізнялися від французів — бо не хотіли бути такими, як вони. Були автори післявоєнного періоду, які не вписувались у жодний з тогочасних чільних напрямів французької літератури. У 60-ті роки були письменники, яких можна було вважати близькими до течії «нового роману», але вони творили без зв’язку з «новими романістами» Франції, а часом навіть передували їм. Скажімо, Катрін Коломб. Це справді маловідома сторінка французької літератури.

Не хотіли бути такими, як французи… А може, не могли? Під час Другої світової війни Швейцарія зберігала нейтралітет. Отже, її досвід був унікальним. І ставлення швейцарських письменників до тих страшних подій мало бути іншим. Чи було відчуття провини?

У цьому контексті є одна цікава авторка Івет З’Ґраґен. Її батько — з німецькомовного кантону. Дитинство та юність Івет минули в Женеві, під час війни. Швейцарія була оточена, закрита, люди не мали зв’язку із зовнішнім світом. З’Ґраґен пише, що тоді їй не дуже кортіло знати, що є війна, що є геноцид. Про це вона дізналася потім.

Справді, ви маєте слушність, після війни швейцарці відчували сором, провину. Ми опинилися за рамками війни, ми не стояли пліч-о-пліч з іншими, ми не пережили ненависті та руїни. Швейцарці були в привілейованому стані, хоча всі ті роки вони жили в страху — раптом усе це закінчиться! Химерна вдача… Можна було зробити більше, можна було приймати біженців. У романі «Мовчазні роки» Івет З’Ґраґен пише про муки сумління після війни.

Чи можна сказати, що війна переділила швейцарців: на німецькомовних, які розмовляли мовою ворога, італомовних, які користувалися мовою колаборантів, і франкомовних, у яких була спільна з членами руху Опору мова? Відчуття в них, напевно, були досить різні…

Для швейцарців це стало величезною проблемою. Авжеж, Гітлер був нашим ворогом, і Гітлер розмовляв німецькою… Ставлення до мови ускладнилося.

Під час війни швейцарці щодня чекали окупації. Було відчуття, що диво скоро закінчиться. І що було робити? Вирішили: говорити про це не варто. Тож після війни запала глибока тиша. Ціле покоління замовчувало ті події.

Як живе театр у Європі? Чи є в нього майбутнє?

П’ятнадцять років тому я відповіла би: «Ні, на жаль, немає». Але нині театр знову стає важливою частиною життя. Швейцарські та французькі драматурги довго боролися за те, щоб у театрах ставили твори ще живих авторів. Так, на мою думку, відбуваються зміни на краще. Я впевнена, нині люди потребують театру — адже там є можливість зібрати велику громаду і спільно подумати над вирішенням якогось важливого питання. Звісно, видавці, що далі, то менше цікавляться п’єсами, але для оприлюднення творів є інтернет.

Я вірю в театр. Це місце, де люди збираються разом, аби відреагувати на проблему. Публіка мусить реагувати. Мені дуже подобається, коли глядачі залишаються після вистави і дискутують.

Навіщо ви написали продовження знаменитої п’єси про Ґодо?

О, замолоду я просто обожнювала Беккета! У мене було чимало знайомих акторів і режисерів, вже підлітком я знала, що писатиму п’єси, але з чого було починати? Дилема… Тож я взялася за Беккета. Віддала йому належне, та одночасно тим текстом я хотіла сказати: так, Беккет чудовий, але можна писати й по-іншому. Ми, теперішні, потребуємо іншого.

А без тексту, без п’єси театр може існувати?

Аякже! І існує. Скажімо, змішують театр із танцем. Або взагалі обходяться без тексту, роблять такі собі колажі. Але для мене п’єса залишається важливою частиною театру, бо фабула — відправний пункт, від неї відштовхується думка, люди починають замислюватися. Навіть Брехт у своєму «новому театрі» не відмовлявся від фабули. Спершу слід побудувати щось із тексту, а вже потім ця конструкція — за допомоги постановника і акторів — народжує іншу.

Ви керуєте асоціацією «Будинок літератури в Женеві». Що це за організація?

У багатьох містах Європи діють будинки для письменників. Тільки в Німеччині їх десятки. А у франкомовних кантонах Швейцарії довгий час не було жодного. П’ять років тому ми вирішили створити в Женеві Будинок літератури, який мав би тісні зв’язки з подібними установами у німецькомовних кантонах, Франції, Бельгії, інших країнах. Із 2006 року влаштовуємо «кочові сезони»: нас запрошують до театрів, музеїв, бібліотек, спільно з нами влаштовують літературні та поетичні вечори. Віднедавна в нас є будинок у центрі міста. У ньому ми зустрічаємось, дискутуємо, читаємо свої твори. У нас можна отримати всю інформацію про історію та сучасність швейцарської франкомовної літератури. Навіть кав’ярня діє.

У Європі два типи письменників: зірки на кшталт Фредеріка Бегбедера чи Амелі Нотомб — їм будинки письменників точно не потрібні, — а є й інші, немодні, відомі у вузькому колі. Здебільшого вони залежать від ласки держави. Наскільки важливою є державна підтримка для швейцарських письменників?

Справді, у Швейцарії та Франції держава підтримує письменників, але значною цю підтримку не назвеш. Можна отримати стипендію, але дається вона нечасто і ніколи кілька разів поспіль. Заробити на життя літературою у Швейцарії неможливо —