Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

тiлько так удають iскусно i прикидаються мертвими. О, якби справдi убивалися, то б було за що грошi заплатити!

Выборный. Так се тiлько грошi видурюють! Скажи ж, братику, яке тобi лучче всiх полюбилось, як каже пан возний, лицемiрство?

Возный. Не лицемiрство, а лицедiйство.

Выборный. Ну, ну! Лицедiйство…

Петро. Менi полюбилась наша малоросiйська комедiя; там була Маруся, був Климовський, Прудиус i Грицько.

Выборный. Розкажи ж менi, що вони робили, що говорили.

Петро. Спiвали московськi пiснi на наш голос, Климовський танцьовав з москалем. А що говорили, то трудно розiбрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому i дуже поперевертав слова.

Выборный. Москаль? Нiчого ж i говорити! Мабуть, вельми нашкодив i наколотив гороху з капустою.

Петро. Климовський був письменний, компоновав пiснi i був виборний козак: служив в полку пана Кочубея на баталiї з шведами пiд нашою Полтавою.

Возный. В полку пана Кочубея? Но в славнiї полтавськiї времена — теє-то як його — Кочубей не бил полковником i полка не iмiл; iбо i пострадавший от iзверга Мазепи за вiрность к государю i отечеству Василiй Леонтiйович Кочубей бил генеральним суддею, а не полковником.

Выборный. Так се так не во гнiв сказати: буки-барабан-башта, шануючи Бога i вас.

Возный. Великая неправда виставлена пред очi публичностi. За сiє малоросiйськая лiтопись вправi припозвать сочинителя позвом к отвiту.

Петро. Там i Iскру почитують.

Возный. Iскра, шурин Кочубея, бил полковником полтавським i пострадал вмiстi з Кочубеєм, мало не за год до Полтавськой баталiї; то думать треба, що i полк не єму принадлежал во врем’я сраженiя при Полтавi.

Петро. Там Прудиуса i писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що нiбито царську казну затаїли.

Возный. О, се дiло возможне i за се сердиться не треба. В сiм’ї не без виродка — теє-то як його. Хiба єсть яка земля, праведними Iовами населена? Два плута в селi i селу безчестя не роблять, а не тiлько цiлому краєвi.

Выборный. От то тiлько нечепурно, що москаль взявся по-нашому i про нас писати, не бачивши зроду нi краю i не знавши обичаїв i повiр’я нашого. Коли не пiп…

Возный (перебивая). Полно, довольно, годi, буде балакати. Тобi яке дiло до чужого хисту? Ходiм лиш до будущої моєї тещi.(Уходят.)

Явление 8

Петро (один). Горько менi слухати, що Терпилиху зоветь другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя? Наталка, котору я любив бiльше всього на свiтi; для которої одважовав жизнь свою на всi бiди, для которої стогнав пiд тяжкою роботою, для которої скитався на чужинi i заробленую копiйку збивав докупи, щоб розбагатiть i назвать Наталку своєю вiчно! I коли сам Бог благословив мої труди, Наталка тогдi достається другому! О злая моя доле! Чом ти не такая, як других? (Поет.)

№ 16

Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,

Та з Дону додому, та сiв над водою.

Сiвши над водою, проклинає долю:

Ой доле, ти, доле, доле моя злая!

Доле моя злая, чом ти не такая!

Чом ти не такая, як доля чужая?

Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,

I що менi миле, i те однiмаєш.

Не спасибi долi, коли козак в полi,

Бо коли вiн в полi, тогдi вiн на волi.

Ой, коли б ти, доле, вийшла ко мнi в поле,

Тогдi б ти згадала, кого обижала.

Явление 9

Петро и Микола.

Петро. А що, Миколо! яка чутка?

Микола. Не успiв нiчого i спитати. Лихий принiс возного з виборним. Та тобi б треба притаїтись де-небудь. Наталка обiщала на час сюда вийти.

Петро. Як я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

Петро прячется.

Явление 10

Микола и Наталка.

Наталка (выходя поспешно). Що ти хотiв сказати менi Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збiгаються.

Микола. Нiчого. Я хотiв спитати тебе, чи ти справдi посватана за возного?

Наталка (печально). Посватана… Що ж робить, не можна бiльше сопротивлятися матерi. Я i так скiлько одвильовалася i всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну, що ж? Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бiйсь, полюбиться, а може, i полюбивсь уже?

Наталка (с упреком). Миколо, Миколо! Не грiх тобi тепер надо мною смiятись! Чи можна менi полюбити возного або кого другого, коли я люблю одного Петра. О, коли б ти знав його, пожалiв би i мене, i його.

Микола. Петра? (Поет.)

Що за того Петруся

Била мене матуся.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус.

Наталка (заплакав). Що ти менi згадав! Ти роздираєш моє серце. О, я бiдна! (Помолчав, указывает на реку.)Бачиш Ворскло?.. Або там, або нi за ким.

Микола (показывает в ту сторону, куда спрятался Петро). Бачиш ту сторону? Отже, i в Ворсклi не будеш, i журитись перестанеш.

Наталка. Ти, менi здається, побувавши довго в городi, ошалiв i совсiм не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що i ти не та будеш, що тепер.

Наталка. Ти чорт знаєть що верзеш, пiду лучче додому. (Хочет уйти.)

Микола (удерживает). Пожди, одно слово вислухай, та й одв’яжись од мене.

Наталка. Говори ж — що такеє?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? Перехрестись! Де б то вiн взявся?

Микола. Вiн тут, та боїться показатись тобi, потому що ти посватана за возного.

Наталка. Чого ж йому боятись? Нам не грiх побачитись, я iще не вiнчана… Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю — приглядайся! Петре, явись!

Наталка при появлении Петра вскрикивает: «Петро!» Петро вскрикивает: «Наталка!», оба стремятся друг к другу, обнимаются.

Немая сцена.

Микола (поет).

Поблукавши, мiй Петрусь

До мене оп’ять вернувсь.

Ой, лихо, не Петрусь,

Лице бiле, чорний ус.

Петро. Наталко! В який час тебе я встрiчаю!.. I для того тiлько побачились, щоб навiки розлучитись.

Наталка. О Петре! Скiлько сльоз вилила я за тобою. Я знаю тебе i затим не питаюся, чи iще ти любиш мене, а за себе — божусь…

Микола (перебивает). Об любовi поговорите другим разом, лiпшим часом; а тепер поговорiте, як з возним розв’язаться.

Наталка. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не пiду, та й кiнцi в воду!

Петро. Чи добре так буде? Твоя мати…

Наталка (перебивает). Мати моя хотiла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то