Читати книгу - "Українська драматургія. Золота збірка, Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко"

возний мусить одступитися.

Петро. Возний — пан, чиновний i багатий, а я не маю нiчого. Вам з матiр’ю треба подпори i защити, а я через себе ворогiв вам прибавлю, а не помощ подам.

Наталка. Петре! Не так ти думав, як одходив!

Петро. Я одинаковий, як тогдi був, так i тепер, i скажу тобi, що i мати твоя не согласиться промiняти багатого зятя на бiдного.

Микола. Трохи Петро неправду говорить.

Наталка. Одгадую своє нещастя! Петро бiльше не любить мене i йому нужди мало, хоть би я i пропала. От яка тепер правда на свiтi!

№ 17

Наталка.

Пiдеш, Петре, до тiєї, яку тепер любиш,

Перед нею мене, бiдну, за любов осудиш.

Петро.

Я другої не полюбив i любить не буду,

Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.

Оба вместе.

Наталка.

Коли б любив по-прежньому,

То б не мав цураться;

Не попустив свою милу

Другому достаться.

Петро.

Люблю тебе по-прежньому,

Не думав цураться;

Не попущу мою милу

Другому достаться.

Наталка.

Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладiю,

Коли Петро мiй не буде, то смерть заподiю.

Петро.

Коли вiрно Петра любиш, так живи для його,

Молись Богу, моя мила, не страшись нiкого.

Оба.

Бог поможе серцям вiрним пережити муки;

Душi нашi з’єдинились, з’єдинить i руки.

Микола. Так, Наталко! Молись Богу i надiйся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як i щастя на вашiй сторонi буде.

Наталка. Я давно уже поклялась i тепер клянусь, що кромi Петра нi за ким не буду. У мене рiдна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай Боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре! Любиш ти мене?

Петро. Ти все-таки не довiряєш? Люблю тебе бiльше, як самого себе.

Наталка. Дай же менi свою руку! (Взявши руки.)Будь же бодрим i менi вiрним, а я навiк твоя.

Микола. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дiвка, що i на краю пропастi не тiлько не здригнулась, но i другого пiддержує. (К Наталке.)За се заспiваю тобi пiсню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно i без тебе славне. (Поет.)

№ 18

Ворскло рiчка

Невеличка,

Тече здавна,

Дуже славна

Не водою, а войною,

Де швед полiг головою.

Ворскло зрiло

Славне дiло:

Як цар бiлий,

Мудрий, смiлий,

Побив шведську вражу силу

I насипав їм могилу.

Козаченьки

З москалями

Потiшились

Над врагами,

Добре бившись за Полтаву

Всiй Росiї в вiчну славу!

Петро. Отже iдуть…

Микола. Крiпись, Петре, i ти, Наталко!.. Наступає хмара, i буде великий грiм.

Явление 11

Те же, возный, выборный и Терпилиха.

Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возный. О чем ви — теє-то як його — бесiдуєте?

Терпилиха (увидя Петра). Ох, менi лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Вiдкiль вiн взявся? Се мара!

Петро. Нi, се не мара, а се я — Петро, i тiлом, i душею.

Возный (к виборному). Що се за Петро?

Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвiт, ланець.

Возный (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то як його — убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишнiй.

Наталка. Почому ж вiн лишнiй?

Терпилиха. I вiдомо — лишнiй, коли не в час пришов хати холодити.

Петро. Я вам нi в чiм не помiшаю, кiнчайте з Богом те, що начали.

Наталка. Не так-то легко можна окончити те, що вони начали.

Возный. А по какой би то такой резонной причинi?

Наталка. А по такiй причинi: коли Петро мiй вернувсь, то я не ваша, добродiю.

Возный. Однако ж, вашецi проше, ви рушники подавали, сирiч — теє-то як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко iще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нiчого не значать.

Возный (к Терпилихе). Не прогнiвайся, стара. Дочка твоя — теє-то як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники i шовковая хустка суть доказательства добровольного i непринужденного єя согласiя бить моєю сожительницею, то в таковом припадкi станете пред суд, заплатите пеню i посидите на вежi.

Выборный. О, так! так! Зараз до волосного правленiя та i в колоду.

Терпилиха (со страхом). Батечки мої, умилосердiтесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робiте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжiте i до вiнця ведiте.

Наталка. Не докажуть вони сього. Петро нiчого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою нiхто мене не принудить. I коли на те iде, так знайте, що я вiчно одрiкаюсь од Петра i за возним нiколи не буду.

Микола. Що то тепер скажуть?

Выборный. От вам i Полтавка! Люблю за обичай!

Терпилиха. Вислухайте мене, мої рiднiї! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою i смiлою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвiт, то i Наталка обезумiла i зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите вiдсiль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона i мене послухала.

Возный и выборный (вместе). Вон, розбишако, iз нашого села зараз… I щоб твiй i дух не пах! А коли волею не пiдеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.

Терпилиха. Зслизни, маро!

Петро. Утихомиртесь на час i вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те i Богу, i людям iзвiсно; но щоб я Наталку одговорьовав iти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матерi i поселяв несогласiє в сiм’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долi, послухай матерi, полюби пана возного i забудь мене навiки! (Отворачивается и утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный.)

Терпилиха (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волi за його вступається!

Наталка плачет, возный рассуждает.

Выборный. Що не говори, а менi жаль його.

Микола. На чiм то все се окошиться?

Возный (Петру). Ти, вашець, — теє-то як його — куда тепер помандруєш?

Петро. Я iшов в Полтаву, но тепер пiду так, щоб нiколи сюда не вертатись… Iще пару слов скажу Наталцi. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву i для тебе в дальнiх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли i згодовалися вкупi у твоєї