Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Білл Ешкрофт вистрілив ще одним запитанням у своєму неповторно похмурому стилі:
— Він вам повідомив, коли повернеться?
Елеанор похитала головою. Мартін не просив залишити за ним кімнату, тож його справи її не стосувалися. Вона закінчила розмову, повернувшись до глянцю про стиль життя, який лежав перед нею на стійці реєстрації.
За інформацією, отриманою від Мартінової родини та друзів, він був більш-менш досвідчений турист, мав декілька походів-вікендів за плечима, однак цього разу хлопець знехтував базовими принципами: він пішов у похід сам і не проінформував відповідальної особи про запланований маршрут та очікуваний час повернення. Ніхто б не назвав Елеанор Требек відповідальною, особливо з огляду на її трьох із половиною чоловіків та історію з автомобільною аварією в нетверезому стані. Але це рішення не повідомити їй ніякої інформації про свої плани здавалося навмисним учинком перед втечею.
Єдиною підказкою про те, куди Мартін міг податися, був іржавий «голден», покинутий на звалищі серед дерев, яке виявилося брудною парковкою на схилі Ґарднерз-Гіллу. Тести показали, що у баку «голдена» залишилися тільки пари, а підвіска трималася більше на молитвах, ніж на механіці. Ніхто й гадки не мав, як автівка пережила цей підступний шлях і дісталася так далеко.
У машині вони знайшли компас, кілочки для намету і куртку, яка знадобилася б хлопцеві, адже вночі температура могла стрімко впасти. Невеличка аптечка була запхана під пасажирське сидіння, де її легко можна було забути. Можливо, навмисно.
На цьому етапі ніхто з них не говорив — принаймні вголос — про те, що Мартін міг уже бути мертвий. Вони припускали, що він живий-живісінький і навіть не здогадується про те, яку операцію розгорнули заради його пошуків. Або що хлопець поїхав автостопом деінде, нікому про це не повідомивши. Можливо, навіть до старих шахт. Це не було чимось незвичним. Протягом минулих двох років вони мали три виклики туди, де захисники довкілля вдиралися на територію шахт і падали в одну з безлічі відкритих копалень. Двоє відбулися поламаними кістками і чималим штрафом, але один вибрав для падіння невдалу яму і скрутив собі в’язи. Пролежав там шість місяців, і ніхто його не помітив. Тут, на Пагорбі, все було так само — чимало природних западин і порожнин ховалося в підліску. Якщо Мартін провалився в одну з них, ніхто не почув його крику.
7
Спершу до нього долинув розлючений вереск, а потім уже рішуче обурення. Чендлер саме просив Таню відредагувати орієнтування, додавши застереження не наближатися до підозрюваного, коли до відділка зайшов кульгавий незнайомець; його кульгання посилювало те, що до поясниці притискався ствол дробовика. Дробовик належав Кенові «Малюку» Мелоні, п’ятдесятишестирічному чоловікові, що тут народився і, як то кажуть, виріс невихований; головною його окрасою була борода — така ж божевільна, як його погляд. Він пробурмотів щось про те, що впіймав цього виродка на своїй території, а далі розібрати було важко через покручену мову, яку мало хто розумів.
Нишком кинувши погляд на своїх колег, Чендлер заспокійливо кивнув. Нагадування не реагувати. Поки що. Це вже вдруге цього року Кен приводив когось до відділка, підганяючи його своїм дробовиком. Першого разу це була молода парочка туристів, які, як він запевняв, поцупили щось у нього з будинку. Виявилося, що спраглі туристи просто шукали воду, а з Кенового боку це було навмисне непорозуміння. Цього разу його жертва була одна. Чендлер перевів погляд зі зброї на заручника, який тремтів, намагаючись заспокоїти його. І тут сержантове серце завмерло.
Чоловік на мушці цілковито відповідав описові Гіта.
Приблизно 170 сантиметрів і, як сказав Ґабрієль, кремезний, із низьким центром інерції сезонного робітника, створеного для того, щоб тягати важке знаряддя. Його каштанове волосся було скуйовджене, наче місяцями не бачило гребінця, а тижнева борода була на відтінок темнішою за волосся. З неї крапав піт. Під сорочкою в зелену клітинку, на якій бракувало відірваної кишені, висів невеличкий хрестик. Костюм доповнювали штани трохи нижче коліна; чоловік скидався на лісоруба, що почувався як удома просто неба, почувався як удома, ув’язнюючи когось у гущавині, перш ніж убити. Плями крові на одязі підтверджували цю гіпотезу.
— То шо, хтось збирається ‘го в’язати? — поцікавився Кен, міцно притискаючи зброю до чоловікової поясниці.
Змахнувши рукою, Чендлер наказав своїм колегам відступити. На Кеновому обличчі з’явився вираз розчарування. Небезпечного розчарування.
— Зараз ми його заберемо, Кене. Просто опусти зброю. — Чендлер сподівався, що його наказ прозвучить владно, але не був певен, чи це вдалося.
— Якого дідька я опущу мо’ пушку? — захотів знати Кен. — Хтось мусить взяти ‘го під контроль.
— Просто опусти її, Кене, — повторив Чендлер. Йому подумалось, що якби Кен знав, ким, імовірно, був цей чоловік, він би не наважився і близько до нього підійти. Кен був божевільний, але не дурний.
— Я не опущу мо’ пушку, поки ‘го хтось не арештує, — буркнув Кен; його голос потрапив у пастку бороди, ніби волосся закривало чоловіків рот на замок.
Чендлер посунувся на міліметр ближче, щоб краще його чути. Поганий хід. Кен загрозливо змінив свою позицію.
Тепер його заручник видав якесь нерозбірливе бурмотіння. Благання.
Сержант вирішив спробувати втихомирити Кена.
— Гаразд, Кене, що він накоїв? — поцікавився він.
— Спитай, на чім я ‘го заскочив.
Чендлер витягнув шию, не наважуючись посунути вперед усе тіло, щоб це не завело Кена.
— Він хтів вкрасти мо’ тачку.
— Він був у тебе? — перепитав Чендлер. Якщо це Гіт, він, мабуть, шукав машину для втечі. Або переслідування своєї жертви.
— Нє, я був побіля ферми Черепахи. Ловив тих шельм-кролів. Повертався до тачки і впіймав цього шельму, коли він намагався її завести. Власність хлопа є власність хлопа, — нагадав Кен, вирячивши очі й удаючи невинність. Мов той кріль, якого буцімто хотів уполювати.
Чендлер чудово знав, що вся ця історія з кроликами була брехнею. Якщо Кен тинявся поблизу садиби Черепахи, він майже напевно крав яйця з курників; але це вони доведуть до кінця іншим разом. Просто зараз йому необхідно було, щоб Кен відступив і віддав свого бранця під їхню опіку, тоді Чендлер зміг би поставити йому кілька запитань і підтвердити свої підозри.
— Саме так, Кене, саме так, — погодився сержант. — А тепер ти віддаси його мені, щоб я міг його заарештувати.
— Я не намагався… — почав чоловік. Ствол штурхнув його в спину і змусив замовкнути.
— Чорта з два, я тебе зловив, — нагадав Кен, гаркнувши це у вухо своєму заручникові, а потім знову зосередився на Чендлері. — Там будуть відбитки рук… відбитки пальців на кермі. І поки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.