Читати книгу - "Зимова повість, Олесь Ульяненко"

в кишені. Від дверей сахнувся чоловік у шкіряному пальто, з віддутим черевом, де голова у темряві скидалася на череп, обтягнутий шкірою. Він упізнав помічника Ката. З усієї сили вдарив здорованя ногою в пах і повернувся до кімнати: глянув на вікно, на жінку, на підняту фіранку, де лежав чорний згусток ночі і вкотре, немов пересвідчувався, — на жінку.

— Глянь у кишеню. Іншу.

Він затиснув спітнілою рукою теплу кульку паперу, безвідривно дивлячись на жінку, обвиту прозорим голубим шарфом. На тлі ночі яскраво світилося її лице.

Не кажучи жодного слова, так і вийшов, не пам'ятаючи ні її обличчя, ні очей, — нічого. В коридорі на підлозі тіпався чоловік у шкіряному пальто.

— Для чого так бити, — проскімлив той услід.

Його обтиснуло, скрутило вузлами коридорів; він душився у власних випарах, чманів од перезбудження. Вийшов до буфету, де офіціянт чи то буфетник спав, поклавши голову на кулак, і несподівано його винесло надвір.

Над містом лив дощ. Дощ здіймався грибом, сіро посипаючи мжичкою. Він зупинив таксі, лялькою впав на сидіння — побігло, закололо голками ліхтарів це безкрає безглузде місто: липло в роті, піт котився по спині, хльостало теплом з кондиціонера, гойдало, перевертало всього — місто невпинно глупо накочувало на шкло голки ліхтарних стовпів, рвалося антенами догори, просочувалося рідними артеріями вулиць, а думку колотило об думку, і все раптово затихло. Тільки лічильник відбивав потрібні цифри.

Він дивився як вода котить водостоком, облизує край стіни. Зі скрипом в суглобах — з таким, начебто перевертається весь світ, зайшов до під'їзду. Важко переставляючи ноги, зажмурюючи очі, щоб не глянути у вікно, піднявся на кілька поверхів, натиснув кнопку електричного дзвінка. Але ніхто не відповів. Протяг ворушив шматочки фарби, пробіг рудий щур, тхнуло кислим. Він натиснув ще раз. За спиною почулося шарудіння, і коли він обернувся, то побачив жидівку, яка чвалала, тягігучи опухлі від старості ноги.

— Де Оксана?

— Оксана… Оксана… — жидівка труснула головою і пішла далі.

Він штовхнув двері ногою. Двері зі скрипом прочинилися. Лампа. Ліхтар у вікні. Сморід гнилого м'яса. Задзвонив телефон.

Він пройшов в іншу кімнату. Оксана висіла між шафою та мініатюрною китайською вбиральнею. Кінчики пальців зачіпали зібганий на підлозі килим. Він визирнув на вулицю з напівпрочиненого вікна. Смугастий кортеж Генерала летів стрілами міста, він проводжав його до резиденції. Перевів погляд на Оксану. Оксана висіла зі знайомим виразом в очах, якого він завжди страхався: голова набік, неймовірна білизна не наштовхувала ні на що, якби не тонка, ще не засохла цівка крові, — від куточка рота, по шиї і до впадини грудей. На підвіконні в тарілі м'ясо. М'ясо засмерділося, і білі черви вовтузилися в жовто-брунатній масі.

Вулиці притрушувало снігом. Тіні тріпотіли від випарів. Над дахами проревли винищувачі. Звуки зламалися в тиші. В проході стара жидівка гойдала головою. Він лишив їй пачку цигарок, кілька зім'ятих купюр. Винищувачі накинули коло і поверталися. Жидівка скрушно кивала головою.

Він вийшов на сніг. Займався ранок. Сліпий сизий ранок. Сніг налипав на черевики. Коли він дістався середини майдану, винищувачі проревли над головою. Потім запала тиша.

З крамниці навпроти вибіг маленький чоловічок, перебіг вулицю, майдан:

— Пане! Пане! Пане, вас кличуть до телефону.

Він мляво повернув голову — чоловік горлав у спину.

— Скажи Генералові, що він свинопас, — і подався снігом, полишивши замерзлу від здивування крихітну постать чоловічка посеред тонко встеленого білістю майдану.

7

— Так уже людина влаштована: в темряві бачить ворогів, хоча це може бути не те й не інше, — а при світлі дня то щире братання, яке мені нагадує скоріш велику братську могилу. — Жид поставив перед собою дюралевий кухоль, пригнувся, віддихнув од надмірної ваги, поклав книжку, і тільки тоді він побачив його обличчя — округле, немов голова голландського сиру, товсті, як у дитини, губи. Кімната нависала над головою низькою стелею, і позаду на протилежній стіні вирували тіні від каганця і спини хазяїна.

Йому було важко розшукати Жида серед кварталів приплюснутих будиночків, складених, зібганих, немов шматки водонепроникного паперу, де земля, сніг всіяні недогризками яблук, брудної вати, використаними сертифікатами інтимного вжитку; де сніг ряснів жовтими плямами тваринячого посліду, і де свині та гуси залюбки прогулювалися разом з людьми.

Головне, він ішов до нього, заздалегідь вималювавши в уяві його зовнішність, і був дуже здивований, коли побачив протилежне:

— Ти зовсім інший. Напевне, все населення зараз стає подібним до тебе, увірувавши, що Генерал дійсно семітофоб.

Жид щиро, по-дитячому усміхнувся, витяг пляшку горілки.

— Сідай, — мовив. — Ми ще до цієї зустрічі, здається, чули один про одного, але, як бачиш — зустрілися вперше.

— Ти знаєш, я б не хотів з тобою зустрічатися хоч ще раз і коли-небудь.

Жид розлив горілку по шклянках. Потупив голову, трохи усміхаючись про себе.

— Знаєш, — одмовив, — я теж маю дуже мало охоти зустрічатися що з вашими, що з їхніми. Щодо Генерала — коли це лайно було тільки простою бездарою, я допомагав йому. А ще до цього і вашим. Але били мене однаково.

— Тож і платили здорово. Га? Жиде?

Жид махнув рукою.

— Знаєш, яка біда у нас з тобою? Точніше, що найстрашніше?

— …!!? Як для мене, то носити таку кличку.

Жид не зважав на нього, начебто того не існувало, а говорив до портрету на стіні, де стояла на повен зріст оголена жінка.

— …це те, що ми забуваємо, які ми були вчора.

— Так просто.

— А для чого філософія? Філософія звела на престол не одного тирана.

— Тож відповідно зростає число дурнів, подібних до мене?

Павутина у кутку, над піччю, заколисалася. Жид провів рукою, на чолі відбилася тінь — обскубана, як пір'їна.

— Знаєш, напевне, це з віку в вік Бог відбирає нашу мудрість, але скажи: для чого, для чого полишає нам цю землю?

— Щоб померти на ній.

— От і вся мудрість. Як на мене, то краще померти триклятим жидом, аніж бути справжнім патріотом і загинути в ім'я того, чия назва — ніщо. — Жид одним духом випив горілку, потягнувся, лукаво підморгнув: — Танки — це сонячне алеґро всіх диктаторів. Іншого порятунку людство не придумало.

— Жиде, я ніколи не був заслиненим патріотом.

— Знаю, що ти відрізняєшся від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його. — Жид підсунув йому шклянку. — А щодо патріотизму — занадто ти усім тим переймаєшся, щоб тобі повірити. І