Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеоберісом я послухала твої балади, Любистку. Кілька красивих куплетів ти присвятив моїй особі.

– Поезія, – буркнув він, дивлячись на кухарку, – має свої закони. Ніхто не має почуватися скривдженим…

– «Волосся наче крукові крила, ніби нічні грози… – процитувала Йеннефер із надмірним почуттям, – …а в очах блискавиці сплять, відтінку фіолету…» Чи так воно було?

– Такою я тебе запам’ятав, – легенько посміхнувся поет. – І хто захоче заявити, що це брехливий опис, нехай перший кине в мене каменем.

– Не знаю тільки, – чародійка стиснула губи, – хто уповноважив тебе описувати мої внутрішні органи. Як там було? «Серце її наче коштовність, що шию її прикрашає, тверде, неначе діамант, як діамант бездушне, за обсидіан гостріше, калічить воно…» Сам це придумав? А може…

Її губи здригнулися, скривилися.

– …а може, ти наслухався чиїхось зізнань та скарг?

– Гм-м… – Любисток відкашлявся, намагаючись відійти від небезпечної теми. – Скажи мені, Йеннефер, коли ти останній раз бачилася з Ґеральтом?

– Давно.

– Після війни?

– Після війни… – Голос Йеннефер трохи змінився. – Ні, після війни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нікого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нічого не знаєш і нічого не чув, але, незважаючи на це, дехто саме тебе підвішує до балки, намагаючись здобути інформацію. Тебе це не непокоїть?

– Непокоїть.

– Послухай мене, – сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. – Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.

– Ти говориш про…

– Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й про мене, нам ти цим ані зашкодиш, ані допоможеш, нічого не виправиш і не погіршиш. Але про Левеня з Цінтри не співай.

Вона роззирнулася, перевіряючи, чи хтось із нечисленних о цій порі гостей корчми не прислухається, почекала, поки дівка-прибиральниця піде до кухні.

– Також намагайся уникати зустрічей сам на сам із людьми, яких ти не знаєш, – сказала вона тихо. – З такими, які забувають при зустрічі передати вітання від спільних знайомих. Розумієш?

Він глянув на неї, заскочений зненацька. Йеннефер посміхнулася.

– Вітання від Дійкстри, Любистку.

Тепер уже бард полохливо роззирнувся навколо. Його здивування мало бути помітним, а вираз обличчя – кумедним, бо чародійка дозволила собі досить глузливу гримасу.

– При нагоді, – прошепотіла вона, перехиляючись через стіл, – Дійкстра просить про рапорт. Ти повертаєшся з Вердену, а Дійкстру цікавить, про що говорять при дворі короля Ервіла. Просив переказати тобі, що цього разу рапорт має бути конкретним, докладним і в жодному разі не віршованим. Прозою, Любистку. Прозою.

Поет проковтнув слину, кивнув. Мовчав, роздумуючи над питанням. Але чародійка його випередила.

– Надходять важкі часи, – сказала вона тихо. – Важкі й небезпечні. Надходить час змін. Прикро було б старіти з переконанням, що ти не вчинив нічого, щоб зміни, які надходять, стали змінами на краще. Правда?

Він погодився, кивнувши, відкашлявся.

– Йеннефер?

– Слухаю тебе, поете.

– Ті у хліву… Хотілося б знати, ким вони були, хто їх прислав. Ти забила обох, але ж ходять чутки, що ви вмієте витягати інформацію навіть із небіжчиків.

– А про те, що некромантія заборонена едиктом Капітулу, чутки не ходять? Заспокойся, Любистку. Ті горлорізи, напевне, й так знали небагато. Той, хто втік… Гм… З ним – інша справа.

– Ріенс. Він був чародієм, вірно?

– Так. Але не дуже вправним.

– А втім – втік від тебе. Я бачив, яким чином. Він телепортувався, чи не так? Чи це ні про що не свідчить?

– Вочевидь, свідчить. Про те, що хтось йому допоміг. Той Ріенс не мав ні достатньо часу, ні достатньо сил, аби відкрити овальний портал, підвішений у повітрі. Такий телепорт – це тобі не в кия дмухати. Зрозуміло, що хтось інший його відкрив. Хтось незрівнянно сильніший. Тому я боялася за ним гнатися, не знаючи, де опинюся. Але я послала услід за ним досить високу температуру. Потребуватиме чимало заклять і еліксирів проти опіків, але все одно на якийсь час буде позначений.

– Може, тебе зацікавить, що то був нільфгардець.

– Ти так вважаєш? – Йеннефер випросталася, швидким рухом вийняла з кишені ніж-метелик, крутнула в долоні. – Нільфгардські ножі зараз носить чимало осіб. Вони зручні й вигідні, можна їх сховати навіть за декольте…

– Не в ножі справа. Допитуючи мене, він вжив вираз «битва за Цінтру», «здобуття міста» чи якось так. Я ніколи не чув, аби хтось називав так ті події. Для нас це завжди була різанина. Цінтрійська різанина. Ніхто інакше не говорить.

Чародійка підняла долоню, глянула на нігті.

– Спритно, Любистку. Маєш чутливе вухо.

– Професійне викривлення.

– Цікаво, яку професію ти маєш на увазі? – посміхнулася вона грайливо. – Але дякую тобі за інформацію. Була цінною.

– Нехай це буде, – відповів він посмішкою, – мій внесок у зміни на краще. Скажи мені, Йеннефер, чому Нільфгард так цікавиться Ґеральтом і дівчинкою з Цінтри?

– Не пхай у те носа, – посерйознішала вона раптом. – Я говорила, що ти маєш забути, що коли-небудь чув про онуку Каланте.

– Авжеж, говорила. Але я не шукаю теми для балади.

– Тож чого ти, хай тобі грець, шукаєш? Ґулі на лоба?

– Припустімо, – сказав він тихо, спираючись підборіддям на сплетені долоні й глянувши в очі чародійці, – припустімо, що Ґеральт і справді знайшов і врятував ту дитину. Припустімо, що він нарешті повірив у силу призначення і забрав знайдену дитину із собою. Куди? Ріенс намагався вичавити це з мене тортурами. А ти знаєш, Йеннефер. Знаєш, куди відьмак сховався.

– Знаю.

– І знаєш, як туди дістатися?

– І це знаю.

– Ти не вважаєш, що треба б його застерегти? Попередити, що його й дівчинку шукають люди типу того Ріенса? Я б туди поїхав, але я й насправді не знаю, де воно… Це місце, назву якого я вважаю за краще не вимовляти…

– Доходь уже висновку, Любистку.

– Якщо ти знаєш, де Ґеральт, ти повинна поїхати й застерегти його. Ти йому винна, Йеннефер. Адже тебе дещо з ним поєднувало.

– Авжеж, – сказала вона прохолодно. – Дещо мене з ним поєднувало. Тому я його трохи знаю. Він не любив, коли нав’язувалися з допомогою. А якщо він допомоги потребував, то шукав її в осіб, до яких мав довіру. Від тих подій минуло більше року, а я… не мала від нього жодної звістки. А якщо йдеться про борг, то я йому винна рівно стільки