Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

наче палаюче масло, по обличчю та плечах здорованя. Здоровань жахливо заверещав, хлів наповнився запахом смаженого м’яса.

Тоді атакував Ріенс. Чари, що він кинув, розігнали темряву синім блиском, у якому Любисток побачив струнку жінку в чоловічому одязі, яка дивно жестикулювала обома руками. Побачив він її на мить, бо синій блиск зник – раптово, серед гуркоту й сліпучого сяйва, а Ріенс із лютим ревінням полетів назад, гепнувся об дерев’яну перегородку, ламаючи її з тріском. Жінка в чоловічому одязі скочила за ним слідом, у долоні її мигнув стилет. Хлів знову наповнився блиском, цього разу золотим, що бив із сяючого овала, який раптом з’явився у повітрі. Любисток побачив, як Ріенс підхопився з долівки і стрибнув в овал, миттєво там зникнувши.

Овал втратив блиск, але, перш ніж він згас цілковито, жінка встигла добігти й викрикнути щось незрозуміле, простягаючи руку. Затріщало й зашуміло, а овал, гаснучи, на мить закипів, загудів вогнем. Звіддаля, дуже здалеку, до вух Любистка долинув невиразний звук, відгомін чогось, що нагадувало крик болю. Овал згас, у хліву знову запанувала темрява. Поет відчув, як зникає кляп з його рота.

– На допомогу! – завив він. – Рятунку!

– Не дерися так, Любистку, – сказала жінка, присідаючи обабіч нього й розтинаючи йому пута ножем-метеликом Ріенса.

– Йеннефер? Це ти?

– Ти ж не стверджуватимеш, що забув, як я виглядаю. Та й голос мій, хіба, чужий для твого музичного вуха. Можеш устати? Кісток тобі не поламали?

Любисток важко підвівся, застогнав, розтер руки.

– Що з ними? – вказав на тіла, що лежали на долівці.

– Перевіримо. – Чародійка із клацанням склала ніж. – Один повинен жити. Я мала б до нього кілька запитань.

– Оцей, – трубадур устав над смердюком, – може, живий.

– Не думаю, – спокійно промовила Йеннефер. – Цьому я перерізала трахею і сонну артерію. Може, щось у ньому ще шумить, але пошумить дуже недовго.

Любисток здригнувся.

– Ти перерізала йому горло?

– Якби я із вродженої обережності не вислала поперед себе ілюзію, тут би лежала я. Гляньмо на того другого… Зараза. Дивися, такий моцний хлоп, а не витримав. Шкода, шкода…

– Він також мертвий?

– Не витримав шоку. Гм… Я трошки сильніше, ніж треба, його підсмажила… Глянь, навіть зуби обвуглилися… Що з тобою, Любистку? Будеш блювати?

– Буду, – невиразно відповів поет, зігнувшись і спершись лобом об стінку хліва.

* * *

– Це все? – Чародійка відставила кубок, потягнулася за рожном[7] із курчатками. – Нічого ти не набрехав? Нічого не забув?

– Нічого, крім подяки. Дякую тобі, Йеннефер.

Вона глянула йому в очі, легенько кивнула, її чорні лискучі локони захвилювалися, каскадом стекли на спину. Вона зсунула печене курча на дерев’яну тарілку й почала його вміло розбирати. Користувалася ножем і виделкою.

Любисток досі знав лише одну особу, яка настільки ж вправно могла їсти курчаток ножем і виделкою. Тепер уже знав, де й від кого Ґеральт цьому навчився. «Ха, – подумав, – не дивно, він мешкав цілий рік у неї вдома у Венґерберзі, й, перш ніж від неї утік, вона зуміла вкарбувати в нього не одне дивацтво». Сам він стягнув з рожна друге курча, не роздумуючи відірвав ніжку й почав її обгризати, демонстративно тримаючи обома руками.

– Звідки ти знала? – запитав. – Яким чином вдалося тобі встигнути прийти мені на допомогу?

– Я була під Блеоберісом під час твого виступу.

– Я тебе не помітив.

– Я не хотіла бути поміченою. Пізніше поїхала за тобою до містечка. Чекала тут, у трактирі, бо не годилося мені йти туди, куди пішов ти, до того притулку сумнівної розкоші й беззаперечної гонореї. Утім, мені набридло. Я кружляла по подвір’ї, коли здалося, що чую голоси з хліва. Напружила слух, і тоді виявилося, що то зовсім не якийсь там содоміт, як я спочатку подумала, а лише ти. Гей, господарю! Ще вина, якщо ваша ласка!

– Служу вельможній пані! Уже лечу!

– Того самого, що раніше, але, дуже прошу, цього разу без води. Воду я визнаю лише в лазні, у вині вона мені огидна.

– Слухаюся, слухаюся!

Йеннефер відсунула тарілку. На курчаті, як зауважив Любисток, м’яса залишилося ще достатньо на сніданок для корчмаря і його родини. Безперечно, ніж і виделка були знаряддям елегантним і вишуканим, але малоефективним.

– Дякую тобі, – повторив він, – за спасіння. Той проклятущий Ріенс не залишив би мене живим. Вичавив би з мене все й зарізав би, як барана.

– Я теж так думаю. – Вона налила вина собі і йому, підняла кубок. – Тож вип’ємо за твоє врятоване здоров’я, Любистку.

– За твоє, Йеннефер, – відсалютував він. – За здоров’я, про яке від сьогодні молитимуся, скільки буде в мене нагод. Я твій боржник, чарівна пані, сплачу той борг у своїх піснях. Знищу в них міф, що чародії начебто бездушні до чужої кривди, що начебто не квапляться допомагати стороннім, бідним, нещасним смертним.

– Що ж, – усміхнулася вона, легенько мружачи фіалкові очі. – Міф має свій фундамент, з’явився він не без причини. Але ти не сторонній, Любистку. Я ж тебе знаю і люблю.

– Правда? – Поет також усміхнувся. – Досі ти добре це приховувала. Навіть траплялася точка зору, що ти не терпиш мене, цитую, наче морову заразу.

– Колись так було. – Чародійка раптом споважніла. – Потім я змінила погляди. Потім я була тобі вдячною.

– За що, коли можна спитати?

– Та годі про це, – сказала вона, бавлячись порожнім кубком. – Повернімося до питань важливіших. До тих, які ставили тобі у хліві, виламуючи руки із суглобів. Як воно було насправді, Любистку? Ти дійсно не бачив Ґеральта від часу втечі від Яруги? Ти насправді не знав про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був важко поранений, так важко, що навіть розійшовся поголос про його смерть? Ні про що таке ти не знав?

– Ні. Не знав. Довгий час я розважався у Понт Ваніс, при дворі Естерада Тиссена. А потім у Нєдаміра в Генґфорсі…

– Ти не знав. – Чародійка кивнула, розстебнула каптанчик. На шиї її, на чорній оксамитці, блиснула всипана діамантами зірка з обсидіану. – Ти не знав про те, що після того, як Ґеральт одужав від ран, він поїхав у Заріччя? Не здогадувався, кого він там шукав?

– Про те я здогадувався. Але не знаю – чи знайшов.

– Не знаєш, – повторила вона. – Ти, який звичайно знаєш про все й про все співаєш. Навіть про справи такі