Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

поцілунку притулив її руку нижче свого пояса. Він затамував на мить подих, чекаючи від неї реакції. Але ні реакції, ні супротиву з її боку не було. Вона просто чітко виконувала те, чого він бажав. Вітольд не на жарт збудився. Кров заповнила мочки його вух. Він уже не пригадує, що тоді їй говорив, але згадує, що все сказане пов’язував з її рукою і її напруженням. Вона покірно й безмовно виконувала його накази, задовольняла його примхи і прохання. І тільки одного разу наївно й просто запитала:

— Я все правильно роблю?

— Правильно, Міло. Дуже правильно. А тепер сядь на стіл.

Стіл для її лялькового зросту був зависокий і він її підсадив, заголив спідничку і побачив, що вона в колготках. Тоді наказав їй злізти зі столу.

— Скинь з себе колготки.

Вона мовчки нагнулася і почала їх перед ним стягувати, забувши зняти черевички. Ноги у Міли були білі і йому здалося, що й негарні. Він не любив білих ніг. І часто сам собі казав: «Такі ноги потрібно одягати в капрони».

— Чому ти не носиш панчіх?

— У колготках — швидше. Швидше знімаєш. Швидше надіваєш. У випадку чого... Так мені дівчата у школі казали... Але якщо ви...

— Від сьогодні ти носитимеш панчохи. Гарні панчохи. І коли будеш зі мною, ніколи не зніматимеш їх.

— Добре, — мовила Міла. — А що тепер?

— Скинь черевички, викинь ці колготки, щоб я їх більше на тобі не бачив...

Вона, як йому здалося, довго вовтузилася з тими колготками і взуттям. Він її взяв на руки. Посадив на стіл, грубо здер весь той одяг разом з маленькими майже дитячими черевичками і жбурнув у дзеркало, ледь не розбивши його.

Брав він її мовчки. Вона дивилася на нього і наче завмерла, боячись зробити щось не так. А він у свою чергу боявся, що вона його запитає, чи вона все правильно робить, тому просто сказав:

— Не дивись так зосереджено на мене. Мрій. Уяви, що тобі добре...

— Мені гарно.

— Я цього не бачу.

— Мені справді гарно... Я такого ще ніколи не відчувала...

Йому хотілося сказати, якщо тобі справді гарно, то стогни, щось лагідне говори, врешті-решт плач від задоволення, а то так недовго й до ганьби... Ти ж справді не лялька в моєму кабінеті. А я не манекен-робот, що ритмічно виконує свої однотипні рухи і думає, чи не сяде бува його акумулятор, чи передчасно не розрядиться апарат. Вона не стогнала і не ойкала.

Йому пригадалася Альбіна, його законна дружина, і він тільки зараз піймав себе на тому, чому він не зможе її залишити, поміняти на якусь іншу жінку. Альбіна зовсім не така в постелі, як ці непрофесіоналки-секретарки. Альбіну він називав своєю вершницею і з нею в ліжку, тільки в ліжку, йому завжди було справді гарно. Слово «гарно» не те слово — чудесно! Вона завжди казала: «Я — зверху» і, всідаючись на нього, скидала бюстгальтер, наказувала брати її за груди, і далі починалися, як він про себе казав, кавалерійські скачки. Альбіна закидала свої русяві коси на плечі, високо піднімала голову і дивилася в стелю, ніби там вичитувала поради ученого сексопатолога. Він у такі хвилини нагадував Мілу: спокійно лежав, широко розплющивши очі, спостерігав за Альбіною і чекав того моменту, без якого він ніколи не міг жити. Цього ніхто із жінок, з якими він мав справу, ніколи не витворяв у його сексуальному житті. Тільки Альбіна. Вона нагадувала йому море, що спочатку плавно облизує береги припливом і відпливом, і раптом над ним починають бурунитися білі овечки піни. Десь далеко в небі починають чи то плакати, чи то скиглити стривожені чайки, тікаючи до берега від бурі, що так швидко насувається на них. Чайки спочатку стогнуть, тоді починають плакати буревісники і раптом небо розривається навпіл. Вітольд уже не чує, чи йому приємно, чи ні. Він тільки чує її крик і вереск, і плач. Йому хочеться затулити їй рота, але вона оскалює зуби, кусає його долоню до крові і він думає, добре, що я не підставляв їй своїх пальців. Альбіна ще якийсь час плаче над ним і він думає, чи не чують цього всього сусіди.

«Плач Ярославни» — назвали ці насолоджуючі оргії позаочі перехожі і мешканці їхнього будинку. І кожен з чоловіків у дворі, коли «Ярославна» йшла додому чи з дому, з інтересом і безцеремонно роздивлявся цю статечну й строгу жінку в великих окулярах і з вченим поглядом та вишуканими манерами у повсякденній поведінці. Вони дивилися вслід цій жилавій худій жінці, потроху заздрили її партнеру по ліжку і самі себе запитували, скільки у неї енергії, сили, пристрасті, що їх вона вкладає в цю дивовижну симфонію первісного кохання.

Альбіна, вся волога, падала на його груди, цілувала його уста і тихо муркотіла:

— Це ще не все, любий. Це тільки початок. Ти тільки тримайся.

Піт скапував з її чола. Приємний, збуджуючий, з якимось дитячим ароматом, пахощами сандала і мускуса, які ніколи не викликали у нього ні відрази, ні алергії. «Ти тільки тримайся», — говорила Альбіна, і він відчував, що знову накочується хвиля, чайки у небі починають свій плач і раптом у безтямі починають кричати альбатроси. Господи, як він любив ці хвилини. Він знову намагався затулити їй рота. Вона сердито відбивала його руку і нестямно кричала, дивлячись у стелю. Тоді так само раптово затихала і знову падала йому на груди. «Ти тільки тримайся!». Він тримався не заради насолоди, швидше заради інтересу. Його це тішило, і Вітольд отримував і справді безмежне море задоволення і після третього вереску і зойку. Альбіна остаточно знесилена, скочувалася на ліжко і казала:

— Я задовольнилась. А тепер роби зі мною, що хочеш...

Хіба він міг забути таку жінку? Хіба можна кидати її напризволяще і віддавати у чужі руки? Вітольд навіть з Роксаною, перебуваючи в інтимній обстановці, часто заплющував очі і бачив перед собою Альбіну — вершницю і вісницю бурі над морем з криком чайок, буревісників і альбатросів.

Мілу він зняв зі стола і відніс на диван, наче надувну іграшку із сексшопу, яку він взяв напрокат, трохи погрався, а тепер ніби відіклав її до кращих часів. Вона й