Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

щоб запалити сигарету, він побачив понурену голову свого супутника. Здавалося, його покинув отой Святий Дух, якого він так високо ставив.

— Що з вами, отче? — спитав мер.

— Хай простить мені Бог, — озвавсь отець Кіхот, — бо я согрішив.

— Та то ж був просто жарт, отче. Я певен, що ваш Бог розуміє жарти.

— Я припустився єресі, — сказав отець Кіхот. — Я думаю… мабуть… я не гідний бути священиком.

— Що ж ви такого скоїли?

— Я дав хибне тлумачення. Святий Дух в усьому рівний Богові-Отцю й Богові-сину, а я представив його меншою пляшкою.

— Це серйозна провина, отче?

— Гідна анафеми. Таке було беззастережно засуджене на святому соборі… забув, на якому саме. На одному з найперших. Здається, на Нікейському.

— Не журіться, отче. Все це легко поправити. Зараз ми викинемо цю півлітрівку й забудемо про неї, а натомість я принесу з машини велику й повну пляшку.

— Я й так випив більше, ніж мені належало. Якби не пив стільки, то ніколи, ніколи не припустився б такої помилки. Немає тяжчого гріха, ніж погрішити проти Святого Духа.

— Забудьте про це. Зараз ми все поправимо.

Отак вийшло, що вони випили ще одну пляшку. Отець Кіхот заспокоївся й був зворушений співчуттям свого супутника. Хоч ламанчське вино й легке, проте обидва визнали за розумніше простягтися там-таки на траві й поспати до ранку, а коли зійшло сонце, отець Кіхот уже з посмішкою згадував про свою вчорашню скруху. Хіба ж то гріх — невеличка забудькуватість і ненавмисна обмовка. В усьому було винне ламанчське вино, що зрештою виявилось не таким-то й легким, як вони гадали.

Коли вони вирушили далі, отець Кіхот сказав:

— Учора ввечері я повівся трохи нерозумно, Санчо.

— Як на мене, ви говорили дуже добре.

— Сподіваюся, ви дещо зрозуміли з моїх пояснень про Трійцю?

— Зрозуміти зрозумів. Але не повірив.

— Тоді зробіть ласку, забудьте про оту півлітрівку. То була помилка, якої я не мав права припускатися.

— Я пам’ятатиму тільки про три великі пляшки, друже.

Розділ четвертий

Як Санчо, в свою чергу, дав нове тлумачення давньому віруванню

1

Хоч яке легке було вино, але, мабуть, оті три з половиною пляшки й спричинилися до того, що наступного дня отець Кіхот і Санчо деякий час їхали мовчки. Нарешті Санчо зауважив:

— Треба добряче пообідати, і нам одразу полегшає.

— Ох, бідолашна Тереса, — сказав отець Кіхот. — Сподіваюсь, отець Еррера оцінить її відбивні.

— А чим вони такі чудові, ті відбивні?

Отець Кіхот не відповів. Він уберіг цю таємницю від єпископа Мотопського, то, певна річ, убереже її і від мера.

Дорога повертала вбік. Але Росінант замість того, щоб сповільнити швидкість, не знати чому наддав уперед і просто за поворотом мало не задавив вівцю. Всю дорогу попереду заполонила отара. Здавалося, то хвилюється розколошкане, вкрите пінистими баранцями море.

— Цілком можете ще трохи поспати, — сказав мер. — Нам крізь це товписько нізащо не пробитися.

Звідкись вискочила вівчарка й почала заганяти до отари заблудлу вівцю.

— Ну й дурні ж тварини! — сердито вигукнув мер. — Я ніколи не міг зрозуміти, чому засновник вашої віри надумав прирівняти нас до них. «Паси вівці Мої!» А втім, мабуть, як і всі добрі люди, він був циніком. Мовляв, паси добре, щоб набирати м’яса, а тоді їх можна буде з’їсти. «Господь — то мій Пастир». Та коли ми вівці, то чому, ради всіх святих, маємо довірятися нашому пастиреві? Ну гаразд, він боронитиме нас від вовків, але ж тільки для того, щоб потім віддати різникові.

Отець Кіхот дістав з кишені требника й демонстративно поринув у читання, але натрапив на таке нудне й пустопорожнє місце, що ніяк не міг відгородитися від мерових слів, хоч вони й дошкуляли йому.

— І він очевидячки віддавав перевагу вівцям перед козами, — не вгавав мер. — Як це безглуздо й сентиментально! Коза в господарстві нічим не поступається вівці, а на додачу має й деякі стійкості корови. Вівця дає вовну — чудово, але ж коза дає людині на пожиток ще й шкіру. Вівця дає баранину, але особисто я волів би їсти козятину. До того ж коза, як і корова, дає молоко та сир. А овечий сир до смаку лише французам.

Отець Кіхот звів очі й побачив, що дорога нарешті вільна. Він сховав требник і знову скерував Росінанта вперед.

— Людина без віри не може образити Бога, — сказав він радше до самого себе, ніж до мера. Але про себе подумав: «А й справді, чому саме вівці? Чому Господь у великій своїй мудрості обрав за символ вівцю?» То було питання, на яке не давав відповіді жоден із давніх богословів, чиї праці він тримав на своїх книжкових полицях у Тобосо, навіть святий Франціск Сальський, такий обізнаний щодо слона, й яструба, й павука, й бджоли, й куріпки. Звісна річ, не порушував це питання у своєму “Catecismo de la Doctrina Cristiana”[9] і превелебний Антоніо Кларет, колишній архієпископ міста Сантьяго-де-Куба, — його отець Кіхот читав ще в дитинстві, — хоч, як йому пригадувалось, там на одному з малюнків був пастух з отарою овець. І без будь-якого зв’язку з попереднім він промовив — Овець дуже люблять діти.

— І кіз так само, — сказав мер. — Хіба не пам’ятаєте, як ми малими катались у візках, запряжених козами? А де тепер усі ті кози? Приречені вічно горіти в пеклі?.. — Він поглянув на годинник. — Я пропоную, перш ніж іти купувати вам лілові шкарпетки, добряче пообідати у Ботіна.

— Сподіваюся, то не дуже дорогий ресторан, Санчо?

— Не турбуйтеся. Цього разу пригощаю я. Він відомий своїми молочними поросятами, отож нам не доведеться їсти овечок доброго пастиря, яких так полюбляють у нашій країні. Цей ресторан дуже була вподобала таємна поліція за часів Франко.

— Хай упокоїть Господь його душу, — квапливо докинув отець Кіхот.

— А я б хотів вірити в засудження на вічні муки, — сказав мер. — Тоді я, звісно, примістив би його в найглибші глибини пекла. Та й Данте, я певен, зробив би так само.

— Не маю я довіри до людського суду, навіть і до Дантового, — сказав отець Кіхот. — Це зовсім не те, що суд Божий.

— Ви, мабуть, поселили б його в раю?

— Я ніколи не казав такого, Санчо. Не заперечую, він накоїв чимало зла.

— А, ви ж на такий випадок придумали дуже зручну лазівку — чистилище.

— Нічого я не придумував — ні пекла, ні чистилища.

— Пробачте, отче. Звісно, я мав на увазі вашу церкву.

— Церква цілком покладається на