Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

буде лист! Знову кроки. Чекайте, невже вона почала спускатися вниз? Та ні, вона наближалася! Але йшла не сюди. Звук кроків слабшав, а трохи згодом зовсім стих. Отже, для нього немає листів.

Він знову взяв до рук перо, хоча незрозуміло навіщо. Так і не написала! От відьма! Немає жодного бажання продовжувати працювати. Розчарування загасило останню іскру ентузіазму. Лише кілька хвилин тому він міг відчути рядки під пальцями, зараз же вони здавалися йому набором беззмістовних слів.

Гордон з відразою зім’яв аркуші й прибрав їх зі столу на підвіконня, засунувши під горщик з аспідистрою. Було вже несила дивитися на них.

Він підвівся. Лягати ще рано. Принаймні йому не хотілося спати. Душа Гордона прагнула якихось розваг, чогось легкого — подивитися фільм, закурити, випити пива. Та ба! Де ж на це взяти гроші? Тоді він вирішив почитати «Короля Ліра», аби відволіктися від нестерпної реальності, але зрештою, після нетривалих роздумів, дістав з полички «Голмса» — Гордон обожнював цю книжку, знав майже напам’ять.

Гас у лампі закінчувався, холод став пробирати до кісток. Стягнувши з ліжка ватяну ковдру, Гордон закутав у неї ноги і повернувся до книжки. Долоні грілися під пахвами, перед очима пролітали рядки «Пістрявої стрічки», над головою потріскувала лампа, тепла від гасу було не більше ніж від воскової свічки.

Десь у лігві місіс Візбіч годинник вибив пів на одинадцяту. Вночі його було особливо добре чути: бум-бум-бум! Через це звук маленького дзиґаря, що стояв на камінній поличці, почав діяти Гордонові на нерви — він нагадував про те, що час невпинно спливає. Він відірвав очі від книжки. Ще один змарнований вечір. Години, дні, роки спливають, мов пісок крізь пальці. І з дня на день та сама історія — самотня кімната, холодне ліжко без жінки, пил, попіл від цигарок і листя аспідистри. А йому от-от виповниться тридцять. Свідомо віддаючи себе на поталу покаранню, Гордон знову дістав купу чернеток з текстом «Принад Лондону» і кинув на них скорботний погляд. «Пам’ятай про смерть», — подумав він. «Принади Лондону», доробок Гордона Комстока, автора «Мишей». Його шедевр, плід (насправді, плід) його творчих пошуків, що розтягнулися на два роки — нескінченний лабіринт слів, які не мають жодного сенсу! Досягнення цього вечора — два викреслені рядки. Замість того, щоб написати два нові, він стількох само позбувся.

Потріскуючи, згасла лампа. Зібравши в кулак усю свою волю, Гордон розкутався і швиргонув ковдру на постіль. Краще лягти спати зараз, доки не стало нестерпно холодно. Він поплентався до ліжка. Стривай-но — зранку ж на роботу! Треба завести будильник. Нічого не зробив, не просунувся вперед ані на міліметр, а квапиться до ліжка.

Деякий час він намагався змусити себе роздягнутися. Десь хвилин двадцять лежав в одязі, заклавши руки під голову. Роздивлявся тріщини на стелі, що нагадували мапу Австралії. Тоді спробував лежачи скинути черевики і шкарпетки. Кинув критичний погляд на свої ступні — маленькі, незграбні. Ще й смердять. Ванну не приймав уже днів з десять. Соромлячись вигляду своїх ніг, Гордон підвівся, сів на ліжку й нарешті роздягнувся, скинувши одяг на підлогу. Закрутивши гасовий клапан, здригаючись від холоду, прослизнув під простирадла, — спав він завжди голяка. Ще торік він викинув останню свою піжаму.

Годинник внизу пробив одинадцяту. Щойно простирадла наситилися теплом його тіла, думки Гордона повернулися до вірша, який не йшов йому з голови цілий день. Він почав шепотіти:

Зненацька порив зловісного вітру,

Лихого, того, що зміта все довкола.

Дими оповили осінню палітру,

Високі тополі гнуться додолу.

Годинник старанно вибивав ритм: тік-так, тік-так, тік-так! Механічність процесу вселяла в нього жах.

Поезія! Остання з марних речей, що доступні людству. Він лежав з розплющеними очима, чітко усвідомлюючи марність усіх своїх зусиль і той глухий кут, в який його завело життя.

Годинник пробив північ. Ліжко почало здаватися теплішим та комфортнішим, і Гордон випростав ноги. За шторою блимнуло світло фари випадкової машини, що промчала вулицею, відкинувши тінь на листок аспідистри, який зблиснув, наче спис Агамемнона.

3

Гордон Комсток — ім’я милозвучне, родовите. Гордон — від пращурів з Шотландії, звісно. Протягом останніх п’ятдесяти років це ім’я давали мало не кожному новонародженому в рамках політики «шотландизацїї» Англії. «Гордон», «Колін», «Малкольм», «Дональд» стоять в одному ряду з іншими шотландськими дарами людству, серед яких віскі, гольф, вівсянка та оповідання Баррі і Стівенсона.

Комстоки, дрібні дворяни без власного клаптика землі, належали до найбідніших у середньому класі. У своїх жалюгідних злиднях вони не могли знайти втіхи навіть у спогадах про золоті часу «давнього» роду, бо ніколи до нього не належали, а були насправді пересічною родиною, що піднялася на хвилі вікторіанського процвітання, а тоді розпалася — раніше, ніж ера процвітання дійшла свого кінця. Жили вони в достатку не більше кількох десятків років, доки ще був живий Гордонів дід, містер Семюель Комсток — «дідусь Комсток», як з дитинства привчили Гордона називати його. Помер він за п’ять років до народження Гордона.

«Дідусь Комсток» був одним із тих людей, які зберегли свій вплив і після смерті. Ще той покидьок за життя, він нагрів руку на п’ятдесят тисяч фунтів, грабуючи робітничий клас і приїжджих, збудував собі добротний маєток з червоної цегли і наплодив дванадцять чад, з яких вижило одинадцять. Його смерть прийшла несподівано — крововилив у мозок. Діти звели над його могилою глибу з написом:

ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ

СЕМЮЕЛЬ ІЗЕКІЛЬ КОМСТОК

ВІРНИЙ ЧОЛОВІК, ЛЮБЛЯЧИЙ БАТЬКО,

ВЗІРЕЦЬ ДОБРОПОРЯДНОСТІ ТА ЧЕСТІ

9 ЛИПНЯ 1828 РОКУ — 5 ВЕРЕСНЯ 1901 РОКУ

СПИ З МИРОМ В ОБІЙМАХ ІСУСА

Не варто й згадувати ті святотатні коментарі до останнього речення, що лунали з вуст знайомих діда. Лише варто зазначити, що гранітна глиба важила близько п’яти тонн і встановили її там не просто так — нащадки Семюеля Комстока хотіли бути певні, що дід з могили вже не підведеться. Хочете дізнатися, що думають родичі небіжчика про нього, подивіться на його надгробний камінь.

Комстоки, принаймні на пам’яті Гордона, були безініціативним, нудним сімейством. Їхня інертність дивувала. Без участі «дідуся Комстока» тут, звісно, не обійшлося. На момент смерті того всі його дітки вже були дорослими і самостійними. Протягом життя придушувалися будь-які вияви ініціативи з їхнього боку. Він пройшовся по них, мов катком по асфальту, не залишивши їм жодного шансу на вираження особистості. Зрештою,