Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Вільно,» — тихо сказав директор залізниці і уважно оглянув пошарпаний мундир пана начальника, вкритий голубиним послідом, з насолодою роздивився єдиний гудзик, обійшов пана начальника кругом, вивчаючи його потерті штани.
«Я думав...» — сказав пан начальник.
«Він ще й думає?» — спитав мене тихенько директор залізниці.
«Так,» — сказав я.
«Так? — здивувався директор залізниці. — А ви знаєте, що я пропонував підвищити цього старшого ад’юнкта до залізничного інспектора?»
Я стенув плечима.
«Слухайте, ви хотіли стати залізничним інспектором?» — спитав він пана начальника, в якого біля обличчя кружляла пір’їнка.
«Хотів,» — видихнув пан начальник, пір’їнка піднеслася і затріпотіла над його головою.
«А пасти гусей?»
«Не хотів,» — видихнув начальник і пір’їнка знов злетіла вгору, як білий знак питання.
«Ми про це поговоримо у Градці. Гарна ж у вас станція, я бачу! — заревів директор залізниці і одним рухом змахнув ноги пана диспетчера зі столу. — Знаєте, хто там у дрезині? Комісія, що розслідує поведінку цього пана. Вирішимо чи подавати на нього скаргу про злочинне обмеження волі... чи обмежитися дисциплінарним стягненням!» І показав на диспетчера Губічку.
Пан начальник відчинив двері до свого кабінету, продемонструвавши гарний перський килим з червоними та синіми квітами, стіл з червоного дерева, пальму, яка розвісила листя, як парасоля, турецький курильний столик і дзиглі, але директор залізниці закрутив головою.
«Який пан, такий крам,» — сказав він.
Затим увійшов радник Зедніцек, відкрив портфель з документами і розклав на телеграфному столі фотографії, знімки усіх печаток із задниці Зденки Святої, телеграфістки. Пан начальник попросився піти переодягнутися, сказав, що має бездоганну уніформу, але директор залізниці Слушний не дозволив і звелів йому вести протокол. А потім зайшла Зденічка, я її спершу навіть не впізнав, так її змінив той скандал із печатками, вона погарнішала, очі набули такої глибини, що мені аж запаморочилося в голові, вона подала мені руку, зазирнула в очі і сказала, що зніматиметься в кіно, що нею вже цікавиться студія. Радник Зедніцек розклав на столі кишенькову мапу Європи, аби познайомити присутніх з ситуацією на фронтах. Він завжди носив мапу в кишені, через що вона протерлася на згинах до дір. І кожна дірка була така завбільшки, як Швейцарія. Зедніцек почав доповідь із ситуації військ Райху у Карпатах, де воювала п’ята армія фон Мансфельда, армія, в якій служив його син, Бржетіслав Зедніцек, проте п’ята армія знаходилася як раз всередині дірки на мапі, зайшовши туди тиждень назад, вона втрапила в оточення і досі не могла вирватися з нього разом із Зедніцеком-молодшим, який, як і його батько, не знав до ладу німецької, але, вступаючи до війська, прибрав зі свого прізвища надрядкові знаки. (Справжнє прізвище радника Zedníček (Зеднічек). Він змінив його на Zednicek, щоб позбутися невластивих німецькому правопису букв) Продовжуючи свою доповідь, радник Зедніцек заходився креслити на мапі кола завбільшки з Чорне море, ці кола були котлами, які вже незабаром армії Райху замкнуть навколо ворожих військ, показав олівцем напрямки пересування німців через Малу Азію до Африки, де оточив англійські війська, а потім через Іспанію дістався в тил американської армії, наостанок перейшов до ситуації в протектораті і розповів про запроваджені надзвичайні заходи, що включають загальну економію, скорочення навчання в школах, закриття музеїв і театрів, скасування частини поїздів, проведення спортивних заходів тільки по неділях.
«Це ваша задниця?» — спитав він у Зденічки, вказуючи на фотографії.
«Еге ж,» — сказала вона, усміхнувшися.
«Хто вам поставив всі ці печатки?» — питав пан Зедніцек, а пан начальник записав його слова.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона.
«Розкажіть нам, Зденко Свята, як це сталося,» — сказав радник Зедніцек.
«Ми були разом на нічній зміні, було десь близько півночі, я робила манікюр, поїздів не було, нам обидвом було нудно,» — розповідала Зденічка, дивлячись у стелю.
«Повільніше,» — сказав пан начальник.
«А тоді пан диспетчер сказав... давайте грати в фанти... ворона лети, потяг лети, час лети, рука лети, нога лети... і я програла спершу черевички, тоді колготки...» — диктувала телеграфістка, слідкуючи за рухом ручки, яким пан начальник записував її розповідь.
«А хто з вас їх знімав?» — поцікавився радник.
«Пан диспетчер Губічка,» — сказала вона і засміялася.
А диспетчер сидів на стільці, закинувши ногу на ногу, на коліні форменний кашкет, лисина блищала і чиновники градецької дирекції, дивлячись на ту лисину і на гарненьку телеграфістку, зітхали, хитали головами і з іще більшим завзяттям вникали в деталі цієї історії, з якої намагалися викрутити звинувачення в злочинному обмеженні волі. А я тим часом працював, виставляв на семафорах сигнали «Шлях вільний» або «Стій!», і відчував, що диспетчер також слідкує за всіма поїздами, що проходять через станцію, контролює всі мої дії, диспетчер Губічка завжди був моїм ідеалом, ще з Добровиць, де був моїм наставником і міг однією рукою тримати зв’язок з однією станцією, і водночас другою вибивати телеграми для іншої. А зараз мій герой сидів як перед судом, і я бачив що обидва чиновники, як директор залізниці, так і радник Зедніцек, хотіли б вчинити зі Зденічкою так само як і він, але були для цього занадто легкодухі, власне так, як і всі решта, і єдиний, хто ніколи нічого не боявся, був пан диспетчер Губічка, який тепер сидів перед комісією у променях власної слави.
«Уточніть будь ласка, панно Зденко Свята, уточніть, — підвівся радник Зедніцек. — Вкладаючи вас на телеграфний стіл, пан диспетчер не чинив на вас якого небудь тиску? Не погрожував? Не вдавався до насильства?»
«Та де! Сама. Сама і вляглася... та мені і самій хотілося лягти... подивитися, що він робитиме...» — засміялася телеграфістка.
«...подивитися, що він робитиме...» — шептав пан начальник, записуючи.
Я вибіг на перон. Головною колією проїздив черговий поїзд особливого призначення, на танках засмагали молоді хлопці, такі, як я, деякі навіть молодші, і кидали зеленою надувною кулькою в сонце, на іншому танку співали «Ich hab mein Herz in Heidelberg verloren…», але коли порівнялися з тими розстріляними вагонами, що призначалися в депо на ремонт, всі затихли, навіть кухарі перестали чистити картоплю, ці солдати бачили вдома і гірші речі, зруйновані міста, будинки,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзди особливого призначення», після закриття браузера.
