Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

Розділ 5. Зрадниця

 

В офіс я приходжу безнадійно спізнившись на сорок хвилин. Нікого в коридорі немає, тільки охорона. Швиденько відмічаюсь і прослизаю у наш відділ. Якщо пощастить, то я сьогодні не пересічусь з Давидом протягом дня, а далі вихідні і у мене якраз буде час щоб заспокоїтися і зібрати всі думки докупи.

Але судячи з усього мені сьогодні не надто щастить. На обідній перерві, коли всі наші розбігаються, я вирішую не ризикувати і не висовувати носа ні в коридор, ні тим паче в кафетерій. Аж ось просовується в двері рудоволоса голова і я ледь не стогну від злості. Розмови з Давидом мені явно не уникнути.

— О, ти тут. А я думаю, чого я тебе не бачив у черзі за кавою, — пробує усміхнутись, пильно вивчаючи мій сьогоднішній вигляд.

— Так, багато роботи і я вирішила не відволікатися на каву.

— Я передбачив таку відповідь, тому — ось! — він примирливо ставить чашку з кавою на мій стіл, — Як ти себе почуваєш? Виглядаєш так, ніби всю ніч не спала.

— Як виглядаю — так і почуваю себе, — суховато кажу, — Я і справді погано спала. Так що аж не почула зранку будильника і запізнилась в офіс на сорок хвилин.

— О, зрозуміло, — він вагається мить, а тоді наче вирішивши щось, продовжує, — Я бачив як ти забігала сьогодні в офіс.

А ну звісно ж, його кабінет якраз виходить вікнами на цю сторону вулиці!

Я підводжу на нього погляд.

— Так і кажу ж, запізнилася, — виходить з притиском, та нехай.

Він красномовно мовчить.

— Тебе хтось підвіз, — все ж видає, — Хто це був?

Я вирішую не кривити душею, хоча знаю, що відповідь йому не сподобається. Але мені теж не надто подобається, коли на мене тиснуть.

— Бриль. Побачив, як я біжу тротуаром і запропонував підвезти.

— І ти погодилась! — осуджуючим тоном шипить. Зелені очі примружені, привабливе обличчя перекошене від люті, — Чому мені не подзвонила?! Я б тебе підвіз. Або можна ж і таксі було викликати!

— Давиде, зупинися. Послухай себе. Що ти кажеш?! Ти ж розумієш, що все відбувалося дуже швидко? Я поспішала, вільного таксі не було. Коли Веремій зупинився і запропонував підвезти до роботи, мені що було робити — відмовитися? Чи як? Ти геть дурниці верзеш! — врешті вибухаю, — Для чого, питається, ти зайшов зараз до мене? Щоб остаточно зіпсувати день, кинувши мені в обличчя ці недолугі звинувачення? І в чому, скажи на милість, ти мене звинувачуєш? Цікаво почути.

Обличчя в мене червоне від злості. Руки мимоволі стискаються у кулачки.

— Ні, звісно, ні. Я нічого такого не мав на увазі. І однозначно не хотів псувати тобі день, якраз навпаки, — одразу включає задню, — Вибач, я справді не хотів зіпсувати тобі настрій. Просто ми вчора так не добре попрощалися, от мені всякі дурниці в голову і лізуть. Та й таке ж і кажу.

Здавалося він говорить цілком щиро.

Але гнів ще вирує у мені, тому я кажу, що нам краще було б все обговорити після закінчення робочого дня. Бо таки ще є справи, які потрібно допрацювати і як мінімум зосередитися, щоб не зриватися на клієнтах.

Він киває.

— Я зачекаю на тебе після роботи і тоді поїдемо до мене, спокійно поговоримо.

Я вагаюся. Не впевнена що це гарна ідея — їхати до нього. Він бачить моє сум’яття і зціплює зуби, йому не подобається моє вагання. До біса! Все одно потрібно поговорити, вирішити щось! Бо ці постійні сварки і непорозуміння між нами порядком вимотали мене.

— Гаразд, — врешті здаюся.

Давид киває, розвертається і йде. А я намагаюся зануритись в роботу, проте настрій зіпсовано остаточно.

Після роботи ми їдемо до нього на квартиру. Сотник попередньо замовляє доставку вечері, тож коли ми приїжджаємо залишається тільки відкоркувати вино. Все, як він зазвичай любить. Раптом розумію, що мене це дико дратує, що ми все робимо так як він хоче. Я в основному лише погоджуюся, бо мені по суті не принципово. Хоча чому? Раніше я все списувала на почуття. Мені було байдуже куди йти і що робити, аби лиш з ним. Зараз я вже не така в цьому впевнена. Мабуть, варто було б обміркувати це, але зараз не надто вдалий час. Тому відкидаю ці думки.

— Дякую, я сьогодні пас. Обмежусь водою, — відмовляюся від вина.

— Гаразд, — примирливо каже, але я відчуваю здивовані нотки в його голосі. Чомусь поневолі тішусь з цього відкриття.

Наливає у склянку води. Беру її в долоні і сідаю за стіл. Ми вечеряємо практично не розмовляючи.

Чорт, як же мені хочеться уникнути цієї розмови. П’ю прохолодну воду, а в голові постійно крутиться настирлива думка про незрозумілий потяг до малознайомого чоловіка, про почуття до Давида, які ще у мене є. Я геть заплуталася.

Сотник дивиться на мене і неначе читає, як розгорнуту книгу. Знічено соваюсь на стільці.

— Злато, — починає він, — Я розумію, що щось відбувається, але не збагну що саме. До твоїх курсів у нас було все гаразд. А зараз. Ти наче віддалилася від мене. Стала якоюсь інакшою.

Гаразд це як? Я би не назвала постійні сварки «все гаразд». Але очевидно у нас з ним на цей рахунок різні погляди. Ігнорую його закид про «інакшу». Не хочу зараз думати про причини.

Він бере мене за руку і починає великим пальцем руки малювати круги по тильній стороні долоні.

— Мої почуття до тебе не змінилися. Я все ще тебе кохаю, — заглядає мені в очі.

Я висмикую руку з його пальців, встаю з-за столу і підходжу до вікна. Обхоплюю свої плечі руками. О Боже, що йому відповісти? У мене ще теж є почуття до нього. Але, якщо бути чесною, то вони, мабуть, не зовсім такі як йому хотілося б. Сама не можу до ладу зрозуміти і розібратись у цьому. Та й вже ж ніяк не можу промовити слова, які він хоче почути, вголос.

Чоловік підходить ззаду, кладе мені руки на плечі і притискається губами до моєї шиї. Легкими неспішними поцілунками починає прокладати доріжку до мого вушка. Тоді його руки повільно ковзають моїми передпліччями нижче. Я опиняюся в його обіймах, а він продовжує ніжно цілувати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍