Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Ось тут і знадобився б гетьман козацький і його очеретяне військо, яке таїться на островах дніпровських. Скільки його там і чи так воно все навчене, як при Хотині, — ось сьогоднішній та завтрашній сум Речі Посполитої. Відчуваю, що сьорбнемо ми горя від козаків запорозьких. Ось чому я тут працюю і вдень, і вночі. І я свого доб’юся! Розженемо, а треба буде — то й знищимо непокірних. Потім поставимо фортеці й містечка на всьому Дніпрі, а далі й у самому Дикому полі...

— А татари? Чи зможуть ті фортеці та містечка орду стримати без козаків? — поправляючи величезний мереживний комір свого французького вбрання, запитав учений чоловік Фабріус Пойда.

— То питання непросте, — згідно кивнув ясновельможний пан комісар. — Ну та поки що слід загладити цей неприємний конфуз...

— Ти, ясновельможний пане, все за мечем Сагайдачного сумуєш?

— Сумую тому, що до цього меча вже міцно козацьке ім’я покійного гетьмана приросло!

* * *

Вони сиділи один навпроти одного на грубо збитих лежанках. Худі матраци, набиті торішньою травою чи соломою, віддавали затхлістю. Склепінчаста низька стеля, нештукатурені стіни, дощаті двері та ще крихітний столик, на який було страшно спертися. Все це засмучувало. Навіть маленької іконки, на якій міг би бодай погляд зупинитись, — і тої не було. Мабуть, ще не звівся як слід на ноги братський Богоявленський монастир. Добре, що було принаймні віконце. Невеличке — але все ж його вистачало на те, щоб сонячним стовпчиком висвітлити убогість келії і похмурі обличчя тих, хто сидів один проти одного.

Спочатку той, що був у дорогих шатах, навіть зрадів, коли відчинилися двері і в келію привели чоловіка, мовлячи при цьому:

— Будь тут. Нікуди не виходь. Якщо щось знадобиться — постукай у двері. Служка все зробить і все подасть. І не потрібно зайвих слів. Це святе місце, пане Званий.

Те саме казали і йому. Отже, той, що прибув, — того ж замісу і в тій самій справі. Але радість миттєво змінилася розчаруванням. Простий домотканий одяг, поверх якого коротка овчинка. Та постоли з грубої шкіри. А з обличчя новий монастирський гість іще неприємніший. Ніс гачкуватий, а навколо нього кучерява чорна борода з сивиною. Нечасто побачиш таку сколошкану і ніби неживу бороду. Над нею такі ж неживі кошлаті брови. А під ними чи то чорні, чи то темно-карі очі. Їх тільки й видно. Все інше немов і ні до чого.

— Здоров будь, в’язню, — мовив той і скинув з плеча шкіряні бесаги. Сів навпроти.

Придивившись до нього, перший у відповідь лише кивнув після довгої паузи. А новий гість сказав з усмішкою:

— Монастир братський, але щось братів для мене тут не видно. Ні в трапезну не завели, ні до церкви. Не ходи, мовчи і бородою не труси. Треба було трохи в Києві затриматися. Ой, як смачно я пообідав у шинку біля Львівської брами! Коли б знаття, дав би й третю золоту копійку, щоб узяти наїдків про запас. Відчуваю, що будемо тут ситі як церковні миші.

На ті слова перший не відповів, лише знову ледь хитнув головою. Чи погодився, чи ні — зрозуміти тяжко.

— Гм-м, — мукнув бородатий і надовго замовк, повільно обмацуючи чіпким поглядом свого сусіда по убогій келії.

Добротно одягнений. Але відразу й не зрозумієш, чи пан із поляків, чи знатний козак. Каптан парчевий на угорський манір. В одвороті сорочка з шовковими застібками. А на червоні чоботи хвилями спускаються шаровари — козацька гордість після битви під Хотином. Таких штанів тоді відібрали чимало у мертвих і полонених яничар та знатних османів. То знак особливої доблесті. А потім козаки й на замовлення такі шити веліли.

А ще каптан, підперезаний широким шовковим поясом, витканий срібними нитками. За ним ні ножа, ні пістоля, ні на гаках шаблі. Все відібрали біля воріт, як і в бороданя. На столі суконна червона шапка з бобровою опушкою. Та ще... Як тут не помітити — пан гожий. Брови чорні шовком переливаються. Очі смарагдові з блакиттю глибокою. Ніс тонкий і прямий. Під носом вуса пишні. А на голеному підборідді ямка — така, що зазвичай молодиць хвилює. Та ще й волосся на голові у вороних кучерях — то вже дівчат хвилювати.

Тонке обличчя у пана, а ось долоня дужа. Стисне кулак — як молот у коваля. А відпустить — ну чисто лопата, хоч землю копай.

Коли сонячний стовпчик поповз від дверей назад до віконця, бородань раптом схаменувся.

— Чого ж ми так сидимо й сидимо? Мовчимо й мовчимо. Якщо не виходить нам слова доброго один одному сказати, — то, може, це?

Не дивлячись, він сунув руку в одну з комор подвійної сумки і вийняв колоду карт, недбало кинув їх на столик. Карти — чимало без кутів і надірваних — лягли віялом, що було дивно для старої й замасленої колоди.

— Ну то як?

На це питання красивий пан несподівано ствердно кивнув. Але, глянувши на колоду, а більше на гнучкі й довгі пальці прибульця, надовго задумався.

— Ну то як? — повторив своє запитання бородатий.

— Як? Виходить, що ми з тобою панове Звані. Значить, ми тут за братів вважаємося. А тому, брате Званий, ось як учинимо. Будемо грати моїми.

Із цими словами чоловік до половини розстебнув свій угорський каптан і дістав із потайної кишені нерозкриту колоду карт.

Заздрісно присвиснувши, бородань весело розсміявся.

— Бачив я, брате Званий, і такі. Ще фарбою пахнуть, а грати в них краще не сідай. Чи не гратимемо на інтерес?

— Як же без інтересу? Навіщо тоді грати?

— Добре, — погодився бородань. — Подивимося, хто з нас щасливіший.

— Кому більше щастить, — виправив власник нової колоди й додав: — Якщо вже ми беремося за важливу справу, то маємо бути відрекомендовані один одному. Що немає в мене брата, то це точно. Так що назвемося для знайомства. Казати за нас нікому, тому відрекомендуюся сам: пан Ковальський.

Бородань несподівано підхопився на ноги і витончено вклонився.

— Дозвольте і мені відрекомендуватися: пан Бродський!

— Якби при мені була шабля або дещо інше, що відняли у мене монахи при вході в монастир, я б припустив, що панові правильніше було б назвати себе Бродником[30].

— Якби при мені був мій чекай[31], який зараз із подивом розглядають монахи біля воріт, я б