Читати книгу - "Оповіді про кохання, божевілля та смерть"

мав щастя не сидіти, як дурна лялька, біля чийогось ліжка; він може говорити серйозно і не бачити, як то піднімають, то опускають брови, буцімто не розуміючи про що мова… Тепер вам ясно?

Марія Ельвіра кілька секунд замислено дивилася на мене, а потім заперечно похитала головою, і досі стискаючи губами папірчик.

— Хіба це не так? — наполягав я, однак серце моє шалено калатало.

— Ні, не так…

— Маріє Ельвіро! — покликала здаля Анхеліка. Усі знають, що голос сестер зазвичай лунає вкрай несвоєчасно. Та ще ніколи не був він таким недоречним, як цього разу, — наче обілляв зимною водою.

Марія Ельвіра кинула свій папірчик і забрала коліно з кріселка.

— Я піду, — сказала вона зі сміхом, який я вже чув, коли вона фліртувала.

— Ще одну хвилинку! — сказав я.

— Більше жодної! — відповіла вона, відходячи і заперечно помахавши рукою.

Що мені лишилося робити? Хіба що ковтнути вологий папірчик, припасти устами до ямки, яку лишило по собі її коліно, і розтрощити крісло об стіну. А потім самому розбитися об дзеркало — через те, що ідіот. Найбільше я страждав від люті на самого себе. Чоловіча інтуїція! Психологія досвідченого чоловіка! І перша ж кокетка, чиє коліно залишило тут свій відбиток, так зухвало з цього всього потішається!

Я більше не можу. Я люблю її шалено і не знаю (і це найпечальніше), любить вона мене насправді чи ні. І сни, занадто багато снів і такого іншого: ми йдемо попід руку через залу, вона вся в білому, а я — як чорний силует біля неї. У залі тільки старші люди, усі вони сидять і дивляться, як ми проходимо. Однак це бальна зала. І вони говорять про нас: мозкова гарячка та її тінь. Я прокинувся і знову поринув у сон: до цієї зали вчащали небіжчики, щоденні жертви якоїсь епідемії. Біле вбрання Марії Ельвіри було саваном, а я — тією самою тінню, що й раніше, але тепер замість голови в мене був термометр. Ми завжди були мозковою гарячкою та її тінню.

Що я можу зробити з такими снами? Я більше не можу. Поїду в Європу, Північну Америку, будь-куди, де зможу її забути.

Для чого мені залишатися? Аби все почалося знову, і я один палав пристрастю, мов блазень, або ми розходилися щораз, коли почуємося близькими? О, ні! Цьому буде кінець. Я добре не знаю, як на моїх кресленнях позначиться ця відсутність сентиментів (так, сентиментів!), але лишатися було би безглуздо і глупо — нема для чого і далі розважати Марію Ельвіру.

Я міг би написати тут дещо відмінне від того, що написав, але волію лишень розказати те, що сталося того останнього дня, коли я бачив Марію Ельвіру.

Через браваду, або кидаючи виклик самому собі, чи через скорботну надію самогубця, напередодні свого від’їзду я пішов попрощатися з Фунесами. Уже десять днів я носив у кишені квитки — от як я сумнівавсь у самому собі. Марія Ельвіра прихворіла: щось там із горлом чи мігрень, але побачити її було можна. Я пройшов до зали, аби з нею привітатися. І застав її за в’ялим гортанням нот. Побачивши мене, вона трохи здивувалися, однак встигла швидко подивитись у дзеркало. Обличчя її було понурим, уста блідими, під запалими очима синці. Та як завжди вона була для мене найгарнішою, особливо тепер, бо я її втрачав.

Я просто сказав, що їду геть і бажаю їй великого щастя.

Спочатку вона мене не зрозуміла.

— Їдете? І куди саме?

— У Північну Америку… Я щойно вам сказав це.

— Ох! — прошепотіла вона, і я побачив, як уста її затремтіли. Та відразу ж вона глянула занепокоєно: — Ви занедужали?

— Ну, це не зовсім так… Та почуваюся я зле.

— Ох! — знову прошепотіла вона. І широко розплющеними очима подивилася через вікно надвір, як той, хто тратить розум.

Опріч усього надворі падав дощ, і в залі було темнувато.

Вона обернулася до мене.

— Чому ви їдете? — спитала.

— Гм, — я усміхнувся. — Розповідати про це можна довго, безконечно довго… Одним словом, я їду.

Марія Ельвіра не зводила з мене очей, і їхній занепокоєний і уважний вираз зробився похмурий.

«Став крапку», — сказав я собі. І заквапився:

— Гаразд, Маріє Ельвіро…

Вона поволі подала мені свою холодну і вологу руку.

— Перед тим, як підете, — промовила, — не скажете мені, чому ви їдете?

Голос її упав. Серце моє шалено стукало, та перед очима, мов блискавка, промайнув той вечір, коли вона зі сміхом відійшла, даючи рукою знак: «З мене досить…». Що ж, з мене також! Годі!

— Я їду, — сказав я дуже чітко, — бо по саму зав’язку ситий болем, безглуздістю свого становища і соромом за самого себе! Тепер ви задоволені?

Я й досі тримав її руку у своїй. Вона її забрала, поволі повернулась, узяла ноти з пюпітра й поклала їх на рояль — усе це неквапливо і стримано, а потім знову глянула на мене із силуваною і жалібною усмішкою:

— А якби я… попросила вас не їхати?

— Та заради Бога! — вигукнув я. — Ви не розумієте, що цим мене вбиваєте! Досить з мене страждань, годі тикати мені в лице моїм нещастям! Що ми виграємо від цього, що виграєте ви? Ні, годі! А знаєте, — додав я, забігаючи вперед, — що ви сказали мені тієї останньої ночі своєї хвороби? Хочете, я вам скажу? Хочете?

Вона сиділа непорушно, впившись у мене очима.

— Так, скажіть…

— Гаразд! Ви сказали, і хай буде проклятою та ніч, коли я це почув, а ви чітко промовили таке: а ко-ли я вже не ма-ри-ти-му, ти од-на-ко-во ме-не лю-би-ти-меш? Ви все ще марили, я це знаю… Та що мені тепер робити? Лишатися тут, біля вас, заживо стікаючи кров’ю через ваш характер, бо я вас кохаю, як ідіот? Це ж також ясно, еге ж? Ох, запевняю вас, це не життя! Не життя!

Убитий горем, я притисся чолом до скла, відчуваючи, що після всього, що сказав, моє життя назавжди обертається на порох.

Та треба було підвести риску, і я обернувся. Вона стояла біля мене, і в її очах — цього разу у спалаху щастя — я побачив, як сяє, схлипує, баламутиться блаженство, яке я вважав уже відмерлим.

— Маріє Ельвіро! — гадаю, крикнув я. — Моя кохана! Душа моя!

І вона, із тихими сльозами стихлої грози, переможена, упокорена, щаслива, нарешті зручно вмостила свою голову на моїх грудях.

І більше нічого. Хіба може бути щось простіше за все це? Цілком можливо, що я страждав,