Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

—  Я згодна.  —  На Данте дивлюся. Твердо і впевнено, щоб розумів —  не відступлю. —  Тільки спершу мені у лікарню потрібно.

Зелено-сині очі на секунду спалахують дивним вогнем.

—  Навіщо? —  роздратовано запитує.

—  Батько там. Потрібні гроші. 

Марина, відчуваючи, що Данте здався швидше, ніж очікувалося, солодко вимовляє:

—  Гадаю, Яна розбереться. 

—  Я ще не погодився, —  крижаним тоном викарбовує. На мене поглядає. —  Якщо брати, то потрібно раніше поїхати.

—  Я займусь, —  одразу реагує жінка, немов розуміє без слів. Я от, не дуже, чому потрібно їхати раніше. —  Збирай речі, Сабріно, ввечері виїжджаємо. 

***

На роботу вже не йду, одразу повертаюся додому. По дорозі дзвоню Насті й переповідаю усе, що сталося. Подруга реагує радісно, попри мої страхи. 

—  Це крутий шанс, Сабі. Столиця, багатий світ, люди з якими можеш познайомитися. Врешті, та Марина має рацію, ти сестра Маріана, отже зведена сестра пану Данте. Колись їм доведеться познайомити вище суспільство з тобою.

Закочую роздратовано очі. Сумніваюся, що суспільство готове приймати мене. Дівчинка з маленького міста, котра ні манер, ні чогось іншого не знає. Бідна сирітка, кинута знайда, від якої навіть рідна матір відмовилася. Колись я наважуся і запитаю Марка, чому вона так вчинила… Чому залишила тут? Чому ніколи більше не з'явилася у житті? 

Я не палаю бажанням підкорювати вищий світ. Мені й тут добре. Знайоме місто, знайомі люди, знайома поведінка. Там усі чужими будуть, а притулитися ні до кого. Чужинка серед чужинців. 

—  Ти ж не думаєш, що брати Данте відкриють мені світ багатих та владних, і я там залишуся? —  хмикаю. Страх перетискає горлянку, але не показую його Насті.

—  Ти сама його собі відкриєш, впевнена, —  подруга звучить так вперто, що дивуюся. Вона вірить у мене більше, ніж я сама. —  Сабріно, ти заслуговуєш на краще життя. —  м'яко каже. —  Я не знаю жодної людини, котру життя потріпало, вибач за правду, а вона все одно добра і щира. 

—  Підлабузниця, —  буркаю.

Настя сміється.

—  Привезеш мені щось цікаве, —  завзято лунає у відповідь.

—  Спробую.

Прощаюся вже під будинком. Застигаю, щоправда, метрів за п'ять до нього, адже під під'їздом стоїть Маріан та його машина. Серце стискається, подих перехоплює. Тепер я дивлюся на нього інакше. Те тепло, та спорідненість й затишок сприймаються по-рідному приємно. Ніби частинка мене знала —  ми рідні. 

Він помічає мене теж. Робить нерішучий крок вперед, а потім зупиняється, тому йду я. Неважливо, що було. Маріан тут. Сподіваюся прийшов поговорити й більш не буде уникати мене.

—  Привіт, —  вітаюся першою.

Хлопець відводить погляд, а потім буквально змушує себе в очі зазирнути. Карі, теплі, домашні, як рідні стіни, котрі захищають від усього.

—  Брі, —  починає нерішуче, —  Марк сказав ти з ним їдеш. Я тут залишаюся, —  швидко продовжує. — Я просто хочу сказати, що… Я… —  ховає погляд, потім знову на мене, так кілька разів. Очікую. Бажаю почути те, що на язиці крутиться. —  Коли ти повернешся я б хотів спробувати налагодити відносини, як у брата та сестри. —  нерішуче всміхається. —  Слова про порятунок були правдою. Тоді мотиви були інші, але я пережив те, що розповів брат і хочу, щоб ми змогли стати сім'єю. 

Тепло розповзається по грудях, в легенях горить, поміж ребер в живіт опускається. Маріан навіть не уявляє як багато означають його слова. Ніколи не зрозуміти йому цього. Ніколи. Він приймав такою, якою є, від самого початку. І зараз, коли дізнався правду, що розбила на шматки, все одно йде на зустріч. В цю мить забуваю образи про помилки, що скоїв. Забуваю, що залишив там, на схилі, сподіваючись на Марка. 

—  Я теж хотіла б, —  лагідно відповідаю. —  Дуже. 

Маріан киває. Прощається й тікає у машину. Дивлюся йому вслід й розумію —  з цієї миті моє життя стає іншим. Зміни вже тут, я прочинила для них двері.