Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 4. Як мене відправляли на завдання.

Мене відправили на завдання без підготовки того самого дня. Ну як відправили, після геніальних слів: "…за потреби, забезпечити Ваше повернення.", я зірвалася. Руки самі потягнулися набити пику Фереру та Коморському. Мене навіть Настасія зупинити не змогла, коли мій вагомий кулак виправив форму носа наглому Фереру.

Далі я погано пам'ятаю, чим їх лупила, однак те, що головнокомандувач отримав від мене по лисій голові тацею, в пам'яті збереглося. Старі генерали та чаклунка в бійці участі не приймали, або вирішили бути на боці тих, хто переможе, або перебували в сильному шоку. Де це бачено, щоб якась кухарка кілька генералів і головнокомандувача била? Чоловіки злякано кричали й кидалися врозтіч, намотуючи кола навколо столу від розлюченої мене з занесеною тацею. На жаль, ця вельми комічна сценка закінчилася раптово, коли Ферер раптом згадав, що у нього начебто є яйця, і не надто культурно схопив мене за ноги, закинувши на своє плече.

- Бачите, я ж казав: вона те, що нам треба! - самовдоволено повідомив він, не звертаючи уваги на кров, що хлюпала з його носа і мої крики.

Мені не залишилося нічого кращого, як злісно заверещати й ударити його ліктем по спині. У відповідь по моєму заду прилетіла його велика долоня, так що я на секунду завмерла.

- Заспокоїлася? А тепер можна й інструктаж проводити, - солоденько промовив поганець, не прибираючи руки з моєї філейної частини.

Сяк-так розмахнулася і з усіх сил, що залишилися, так вліпила йому тацею по дупі, що він миттю мене впустив.

- Ах, ти... - зашипів на мене Ферер, явно збираючись помститися за п'яту точку.

- Досить! - втрутилася Настасія, вставши між мною і цим самозакоханим павичем. Шкода-то як, я йому ще хотіла лице тацею підправити! Нехай знає, що його навіть звичайна кухарка побити може!

- І справді, досить! - подав голос Коморський, прикладаючи келих до побитої щелепи. - Охорона! Зв'язати її!

Мене тут же упакували в мотузочки та прибрали грізну зброю якмога далі. От же покидьки, дружків послали, бо самі зі мною впоратися не можуть! Ну добре, я з цього завдання повернуся і як помщуся, так помщуся, що їм у рази гірше буде!

- Ведіть її на корабель! - кинув Коморський варті.

- Ви мені за це заплатите! – закричала, поки мене силою тягли на вихід із намету.

- Звісно, звісно, - усміхнувся Ферер, із закривавленим обличчям і опухлим носом усмішка більше скидалася на вишкір.

- Виродок! - кинула зі злості на виході, без змоги хоч кулаком йому махнути.

Через табір мене тягли з криками та лайкою, під приголомшені погляди солдатів. Так уже, ганьби не оберешся. До того ж я не могла ніяк заспокоїтися і зло посилала прокляття на всіх генералів, воєначальників і охоронців разом узятих.

На мій подив мене потягли не до стаєнь, а до невеликого майданчика, де розташовувався летючий корабель. Схожий на звичайний корабель, тільки від корми в нього здіймались мотузки, що утримували величезну сіру кулю, наповнену повітрям. Біля корабля метушилися люди в малинових мантіях - чаклуни. Роздивившись кількох із них, поки наближалися до корабля, з жахом зрозуміла, що це підлітки, зовсім ще діти.

Настасія і Ферер нагнали нас з охороною майже біля самого корабля, до того ж ніс молодому генералу підправити встигли. Підлітки з побоюванням поглядали на решту людей, наче всіх тут боялися. Ще б пак, я раз у раз норовила ударити одному з них ліктем в живіт, чи на ногу наступити.

- Ну що ж, Любаво, в дорогу-дорогу! - знущально посміхаючись, промовив Ферер і першим ступив по трапу на борт летючого корабля.

Настасія скривилася, але нічого не сказала, обернулася до дітей і дала їм вказівки до вильоту. На летючому кораблі я була вперше, мене затягли на палубу і прив'язали до щогли. Вартові вклонилися Фереру і пішли. Цей покидьок опустився біля мене навпочіпки та гидко-гидко посміхнувся.

- Думаю, це завдання ти запам'ятаєш до кінця життя, - солодкувато вимовив він, прибираючи пасмо волосся з мого обличчя в якімсь гидким підтекстом.

- Це ти запам'ятаєш мене до кінця життя! - моя нога знайшла ціль у вигляді коліна цього виродка і з задоволенням вдарила її з усієї сили, перекинувши його.

Чоловік зашипів і кинувся до мене, але його зупинила Настасія. До неї я зараз відчувала змішані почуття, вона нібито мені співчувала, але при цьому навіть не подумала допомогти.

- На вас чекає каюта, генерале, - холодно відгукнулася вона, ніяк не реагуючи на нашу бійку, як у минулий раз. Охорона покинула судно, поки я думала про те, як так сталось, що я потрапила в таку біду.

- Злітаємо! - крикнув хлопець на кормі, і судно повільно і плавно піднялося в небо.

Майже одразу чаклунка розв'язала мене. Вона зробила це надто ніжно, наче вибачаючись. Подивилася на неї, показуючи, що я думаю про її таку допомогу, і та винувато опустила голову.

- Ти знаєш, у нас немає вибору, - прошепотіла вона винувато.

- Якщо так увесь час вважати, так воно й буде, - похмуро просвітила її й розтерла зап'ястя, які нили від мотузок.

Подивилася на горизонт, ми повільно підіймалися, але я не відчувала різких рухів, наче просто за бортом змінюється картинка, а ми стоїмо на місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍