Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

У замішанні я зовсім забув що прикидаюся німим і мало що не гукнув Василя. На щастя, він озвався першим.

— Ти поглянь, Петре, що я відкопав! Це ж бусурман, трясця його матері! Тринадцять пресвятих апостолів! Ото ж бо я не міг зрозуміти: чого голомозі на мене так напосілися, що на гроші наплювали і стратити вирішили. А виявляється, я того охоронця таки прибив... Ну, і шайтан його бери.

Поки козак все це прокричав, я трохи заспокоївся і, дотримуючись ролі німого, замахав руками і замугикав, привертаючи його увагу.

— Чого тобі? — невдоволено пробурчав січовик.

Я повторив мукання голосніше, жестами підкликаючи Василя і тикаючи пальцем під ноги.

— Зараз, постривай. Не горить же?

Я потис плечима і кивнув. Небіжчикові справді «не горіло». Що б у світі не відбувалося — його це вже не турбувало.

— Ну, і що ти на це скажеш, Петре? Ага, ну так... Тоді послухай, я сам скажу... Якщо вже не щастить, то і кінь в стайні віслюком обернеться. Ні тобі халата, ні чобіт... Обібрали друзі небіжчика до нитки, тільки саван посмертний... Втім, якщо полосу відрізати, то на одну плахту старчить. І підперезатися. Все ж краще, ніж голяка... Зараз, витягну голомозого — подивимося. Чого застиг як пень? Іди сюди... Чи справді важливе що знайшов?.. Гм, а куди ж тоді Грицька поділи?

Я розвів руками. Мовляв, і так, і ні... Але, потім, все ж кивнув і ще раз вказав собі під ноги.

— От горе… Гаразд, іду.

Запорожець одним спритним рухом виплигнув з могили і пішов до мене. Глянув на безголове тіло, зітхнув і перехрестився.

— Прийми душу, Пречиста Діво, раба Божого... Грицька. Насильницькою смертю помер — значить, мученик. Бач, як воно виходить, Петре. Перехвалив я бусурман. Думав, щось людське в них залишилося, а вони — людину, як стерво кинули. Звірині на поживу... Бери за ноги, до могили понесемо. О, а голова де? — лише тепер звернув увагу на відсутність частини тіла Полупуд.

Я знизав плечима. Подивився навколо, скільки зріст і трава дозволяла. Може, татари, голову в кущі закинули, насміхаючись над покійним? А бо й у річку зіпхнули...

— Потім пошукаємо, берися...

Полупуд нагнувся і взяв небіжчика за плечі, я — ковтаючи клубок, що підступив до горла, примусив себе потягнуться до ніг трупа, але в цей момент запорожець насторожився, пригнув голову, немов прислухався до чогось, і приклав палець до губ:

— Тихо!

Мабуть, за звичкою. Я ж «німий». Ясна річ, що помовчу.

— Здається, верхом хтось скаче... З того боку.

Василь вказав на протилежний берег.

— Думаю, Сафар-ага вирішив послати когось, перевірити як я поживаю. Або добити... Ну, що ж, зустрінемо дорогого гостя, як годиться за козацьким звичаєм.

Запорожець почухав потилицю, щось прикидаючи, а потім продовжив.

— Значить так, Петре. Я встану біля дерева, а ти ховайся у могилу. І не висовуйся. Сам впораюся...

 «Куди?! — я мало знову не заговорив і ледве встиг проковтнути слова, що вже злітали з язика. Зате, замугикав якісно, ​​допомагаючи собі бурхливими жестами, що мало означати: «Я не хочу лізти в могилу! Навіщо? Краще в кущах перечекаю!»

— Боїшся мерців, чи що? — здивувався Полупуд. — Це ти дарма, друже. За теперішніх часів, небіжчики самий сумирний народ. Опівночі, та ще в повний місяць, я і сам не став би ризикувати, але посеред білого дня чого боятися? Біда, братику мій, не в землі лежить, а на коні скаче.

Все одно, не переконав. День чи ніч — а в могилу не полізу. Я вперто помотав головою і про всяк випадок позадкував.

— Гаразд, гаразд... — поступився козак. Мабуть, не було часу на суперечку і вмовляння. — У кожного свої примхи. Ховайся у верболозі... Та швидше. Чуєш: бусурман коня не шкодує. Ось-ось біля переправи покажеться... Стій!

Полупуд всупереч своєму ж наказові зберігати тишу гаркнув так, що я аж присів.

— Геть заморочив голову... Сорочку знімай! Мене ж одягненим прив'язали...

«Чорт! Добре що Василь про це згадав. Інакше, всій засідці гаплик... Навряд чи татарин вирішив би, що сорочку мурахи зжерли. А запідозривши недобре, міг за виграшки зрешетити козака стрілами, навіть не наближаючись»