Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

Наступні кілька хвилин я зосереджено обдумувала план дій. Кожна порядна дворянка від такого видовища зомліла б чи принаймні спробувала рятуватися втечею, а по дорозі все одно зомліла б. Натомість за кілька хвилин я повернулася з віником.

Усе ще не до кінця вірячи, що саме я збираюсь зробити, я скрушно видихнула та міцніше перехопила знаряддя. Цілі тенета павутиння, густі та непролазні, нависали зусібіч. Де-не-де шурхотіли армії павуків і злобно зиркали в мою сторону. Та продовжувати дослідження потаємної кімнати серед такого жахіття не представлялось можливим, тож я поборола власну гидливість і взялась розчищати територію.

«Марто-о-о, ти просто неймовірна жінка… Поважаю тебе усім серцем! Це ж щодня займатися таким жахіттям…» – під враженнями я присіла на диванчик та оглядала результати роботи.

До слова, нічого не змінилось, хіба павутиння перекочувало на віник, а пил пропорційно розподілився атмосферою (я завжди знала, що у мене хист). Тремтливі вогники жвавіше забігали по стінах, і я звернула увагу на численні картини на них.

«Так-так, а це що за персона?» – здивувалася я, відмітивши, як часто зустрічаються портрети одного й того самого чоловіка.

Одразу пригадалось, як батько розказував, що раніше цей маєток належав не нам, а деякому поважному сеньйору. Ім’я йому, якщо не помиляюсь, Фонтен Жан-П’єр. Можливо, саме він був зображений на портретах.

«Гаразд, він про потаємну кімнату точно знав, – виплив висновок. – Цікаво, а батько?..»

Та вже наступної миті усю мою цікавість перебрав на себе довгий темний коридор, з якого почулось моторошне шурхотіння. Одразу дві реакції з’явилось на це: «Рятуйте мене! Ну, хто там іще?!» і «Небеса! Це ж не просто потаємна кімната – це цілі потаємні ходи!»

Пацюк. Це був всього-на-всього пацюк. Але гігантський, і чорний, і з довгими страшними іклами, і з величезними наточеними пазурами… і по якому я з вереском зарядила уподобаним віником.

Підступний нападник відступив без бою. Та павуче царство злобно зашурхотіло, і я зрозуміла: любий віничок мені ще знадобиться. А чому? А тому, що я прямо зараз направляюсь в потаємні ходи!

Що відзначила одразу, так це те, що стелі тут були навдивовижу високими – точнісінько такими, як і в решті маєтку: я могла б проїхати цим ходом навіть на коні. Кожен крок відбивався глухою луною, і це ще більше поглиблювало атмосферу таємничості. Куди приведуть мене ці потаємні ходи? Що я знайду я тут? Чи… кого?

«Ні-ні-ні! – запротестувала одразу. – Ніяких "кого" нам тут більше не треба – і так назнайомились!..»

Аж тут коридор розділився на два ходи, і я застигла на місці. Один вів уперед, другий — праворуч. Вперед я уже йшла, тож вирішила звернути у сторону. Тоді виявилось… що цей хід закінчувався глухим кутом! Але ж вельми нелогічно прокладати кудись хід тільки для того, щоб завести в глухий кут!

Поміркуймо тверезо: десь тут зобов’язаний бути вихід – потаємна дверка, важіль чи ще щось в цьому дусі… Я детально дослідила стіну, але нічого такого не виявила. А може, уся ця стіна являється дверкою? Тоді я спробувала натиснути на неї, проте вона не зрушила з місця. Та коли я поторсала її ліворуч-праворуч – стінка піддалась та від’їхала вбік. Після цього вона посунулася вперед… і я зрозуміла, що опинилася в кухні!

«Ясно: корисний хід, якщо вирішив переночувати в потаємній кімнаті, а на ранок прокинувся голодний, мов вовк…» – пробурмотіла практичність.

Але кухню я оглядати не стала (знаючи наш ненажерливий шлунок, ми також знаємо цю кімнатку, як свої п’ять пальців) і вирішила повернутись до дослідження інших ходів. Та оскільки ні з ким своїм відкриттям я ділитись не збиралась, то конче потрібно було поставити стінку на місце. Саму дверку вхопити не вдалось, та я помітила, що з правої стіни, де був розташований один з рельєфних виступів, відсунулась одна його частинка, дуже схожа мені на якийсь важіль – і відсунулась точно так, як зробила це стінка. Тоді я схопилась за нього й потягнула спершу назад, а потім праворуч – дверка стала на місце.

Я задоволено вишкірилась: «Молодчинка, інакше не скажеш».

З якимось радісним поривом повернулась до розгалуження коридору та пішла тим ходом, який раніше покинула непройденим. Ось тут розпочалась ціла купа поворотів і відгалужень… Декілька разів я знову потрапляла в «глухий кут» і стільки ж — віднаходила стінки-дверки. Щось усередині потішалось: тепер я знаю, як непоміченою пробратись, як мінімум, до половини кімнат маєтку! І… конюшні? Цікаво, однак, але колись може стати в пригоді.

Якраз після того, як я пройшла таємним ходом, що вів до конюшні, на очі мені втрапили східці. Вгору я ще не підіймалась, тож одразу поспішила виправити це неподобство. А за кілька поворотів опинилася в такій же кімнаті, як та, що була під бібліотекою. Єдиною відмінністю був один елемент підлоги: у першій кімнаті вона була звичайною, а в цій посередині був скляний круг, що підозріло нагадував один з варіантів декорування стель у нашому маєтку. Леле, та це ж воно і є! А кімната внизу (трохи протерла пилюку зі скла)… кабінет сеньйори Лефевр!

Від цього відкриття шкірою сипонули мурашки.

«Не може бути! – уривчасто дихала я. – Найбільша святиня усього маєтку! Найбільше таїнство, найбільший секрет – і я стою прямісінько над ним. Та сеньйора Лефевр сюди зроду нікого не впускала! Та колись туди забіг якийсь хлопчина – і йому ледь голову не відкрутили!»