Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Глава 5

Його звати Климент. Загадковий хлопець, небезпечний красень, вовк-одинак ​​з розбитим серцем і мертвою душею, з очима-вирами й холодним поглядом із самої пекельної безодні.

Наступні кілька днів я щосили намагаюся уникати з ним зустрічей. Мало того, що цей Клім лякає мене до паралічу, так ще і їздить на цьому лячному агрегаті смерті, що реве мов дикий звір.

І водночас цікавість змушує підглядати за ним крадькома, коли випадає така нагода. Не можу зрозуміти, що ж у ньому такого особливого, що змушує мене думати про нього частіше ніж належить й дивитися з ентузіазмом закоханої школярки.

Ні, я, звісно ж, у нього не закохана. Занадто багато неусвідомленого страху, щоб сплутати мою цікавість із коханням. Він просто схожий на вогонь, який зачаровує і водночас становить смертельну небезпеку. Тільки я аж ніяк не метелик, щоб безглуздо летіти на це полум’я.

А от багато дівчат в університеті саме такі. Якоїсь миті розумію, що не лише я позираю на нього крадькома. Протилежна стать буквально пожирає Кліма очима, пускаючи слину й затягуючи його образ у свої еротичні фантазії. Це раптове відкриття немовби знімає поволоку з моїх очей і виникає логічне запитання: а навіщо я взагалі на нього дивлюся?

І разом з тим приходить і інше цікаве відкриття: він взагалі ні на кого не звертає уваги. Для нього дівчата ніби не існують. Бачила кілька разів як першокурсниці — дуже ризикові, варто зауважити — намагалися до нього підкотити. Так одна надміру причеплива в результаті виявилася замкненою в аудиторії в самій білизні. Інтим, певне, не відбувся. А ось насмішки найближчі кілька тижнів їй були забезпечені.

Поступово приходжу до висновку, що мені нема про що турбуватися. Якщо він і помітить мене, то навряд чи надасть цьому значення. Тоді, при першій нашій зустрічі він зрозумів, що я — точно не вона. Нехай впізнає, а я вдам, що його не запам’ятала і пройду повз, навіть не поглянувши в його бік. Це буде правильно. Навмисне зустрічі шукати я не збираюся, але й ховатися від нього теж більше не планую.

Тиждень минає дуже швидко. Поки що переважно йде начитка лекцій, а після пар ми з Андрієм часто затримуємося, щоб провести час разом. Ідемо до нього в кімнату в гуртожитку, розташованому в сусідньому корпусі, або ж він їде до мене.

Виявляється, Семен та Андрій — ще й сусіди по кімнаті. Ми із Сьомою непогано потоваришували. І з Танею в нас багато спільного, швидко зійшлися. А ще з двійнятами та Глібом, який скрізь ходить за ними хвостиком. Цікаво за ними спостерігати. Дівчата йому явно подобаються, причому зрозуміти, яка з них більше — ніяк не можу. А сестри вдають, що не помічають його суто чоловічого інтересу й називають його «другом».

А ще мені здається, що Семенові подобається Таня. Тільки вона або цього впритул не бачить, або він їй не цікавий. Я одного разу обережно спробувала зачепити цю тему, але Таня впевнено заявила, що вона не може подобатися Семенові, як і він їй. Хоча жодної чіткої причини назвати не змогла. Втім, це їхня особиста справа, тому я вирішила більше не повертатися до цього питання.

А ще Андрій напрочуд легко вмовив моїх батьків відпустити мене на вечірку. Мене навіть лякає, наскільки вони йому довіряють. Чи довіряють мені? Мама тільки попросила обов’язково брати слухавку, а тато сказав, що якщо Андрій мене образить, то в наступному випуску новин батько розповідатиме про нього. Сказано було як жарт, але ж я зрозуміла, що це попередження.

Втім, я в собі впевнена. Пити я не буду, дурниці робити тим паче. Андрій, мені здається, уже звик, що я тиха, й навряд чи здивується, якщо я більшу частину вечора просто просиджу. Зібравши в сумку все необхідне, щоб у Андрія потім переодягтися та приготуватися до вечірки, я їду на пари. Дивно, що батьки навіть час не обмежили й жодного слова не сказали про те, о котрій я мушу повернутися додому. Але я постараюся раніше. Посиджу достатньо, щоб нікого не образити, та й викличу таксі.

Цілий день страшенно хвилююся, дуже неуважна й не можу зрозуміти причину. Це ж просто вечірка. Нічого небезпечного, я буду з Андрієм. Навіть батьки без заперечень відпустили! До чого ця паніка? Мабуть, це все тягнеться з минулого. Тоді теж була вечірка, яка зрештою ледь не коштувала мені життя.

Логічними доводами й подвійною дозою заспокійливих мені вдається абияк вгамувати тривогу. Нічого поганого не станеться. Я мушу жити далі, не обертаючись у страху, що привиди минулого наздоженуть мене й доб’ють. Це все мої домисли та порушена психіка. Я хотіла бути як усі, бути нормальною. Ось він, шанс.

Андрій із Сьомою дають мені можливість переодягтися та причепуритися, надавши свою кімнату в моє розпорядження. Я справляюся із завданням швидко. Мені лише потрібно змінити штани і светр на сукню, подаровану мамою днями. Сукня чорного кольору, облягає фігуру і з неглибоким декольте. Мені вона дуже сподобалася. Без претензій і зі смаком, а найголовніше — прикриває все, що потрібно.

Переодягаюся, роблю більш насиченим макіяж, розпускаю волосся — і я готова. Одяг вирішую залишити в Андрія, сподіваюся, він не образиться. Тягати із собою зайві речі й ходити з роздутою сумкою немає жодного бажання. Сукня займала небагато місця, а ось джинси та светр перетворять мою сумку на кульку.

Коли я виходжу, хлопці схвально кивають та майже синхронно показують великі пальці. Андрій ловить легким поцілунком мою усмішку, притягуючи мене до себе, а потім ми виходимо з гуртожитку, попередньо накинувши верхній одяг.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍