Читати книгу - "Обіцяю кохати завжди, Ема Ноель"

Вечірка відбудеться за кілька кварталів у будинку одного зі студентів, тож туди ми вирушаємо на таксі. Хоча січень і видався напрочуд теплим, але сьогодні гидка мряка й пішки йти ніхто з нас не виявив бажання. Я б із такою відстанню впоралася, але з огляду на те, що ще цілий вечір попереду, краще поберегти сили.

Ми приїжджаємо в обумовлений час, але навіть зараз тут уже багато народу. Будинок величезний, власники явно при грошах. Страшно уявити, що тут буде коїтися до ранку. Чомусь упевнена, що гості влаштують конкретний срач. І не шкода було надати свій будинок для таких цілей? Адже можуть і поцупити щось.

Одна з кімнат на першому поверсі — мабуть, це вітальня — оформлена під танцмайданчик. Навіть не так: вона виглядає так, наче ти потрапляєш у клуб. Яскраві вогні, музика, навіть барна стійка є, щоправда, без бармена. Але там уже стоїть кілька десятків паперових склянок із випивкою. Сподіваюся, сік там теж знайдеться.

Семен зникає в натовпі, а Андрій одразу ж тягне мене до барної стійки.

— Що будеш? — запитує. — Можу зробити тобі коктейль.

Він усміхається, а я почуваюся незручно. І справді буду як біла ворона, але йому доведеться або з цим змиритися, або шукати собі іншу дівчину.

— Я б соку випила. Як думаєш, вдасться тут знайти такий ексклюзивний напій? — намагаюся пожартувати. — Або бодай воду.

— Ааані, — тягне Андрій, накривши долонею мій поперек і притягнувши до себе. — Ми ж на вечірку прийшли. Нічого страшного не станеться від одного коктейлю. Якщо тебе понесе, я за тобою пригляну й не дозволю накоїти дурниць, — нахиляється й шепоче на вухо, притиснувши мене до себе двома руками впритул. — Хіба якщо ти ці дурниці захочеш скоїти зі мною.

Відсунувшись, але продовжуючи притискати мене до себе й погладжувати по спині, Андрій дивиться на мене з надією, що я на ці дурниці погоджуся. А я розумію, що поки що до такого не готова. Я не хочу перетинати цю тонку межу. У нас чудові стосунки, мені дуже добре з ним, але секс… Занадто рано.

Цікаво, у мене в той період, що вперто не бажає згадуватись, був хтось? У мене було щось раніше з чоловіком чи ні? Як це можна зрозуміти? Піти до лікаря та запитати? На таке я точно не здатна. Краще залишатися в незнанні. Настане час, і так зрозумію.

— Андрію, мені не можна пити, — зітхнувши, відповідаю прямо. — Взагалі не можна.

Він дивиться уважно. Стає цілком серйозним. Руки не прибирає, продовжуючи мене так само ніжно притискати до себе.

— Це якось пов’язано зі здоров’ям? Через це ти постійно п’єш пігулки? І ніякі це не вітаміни, еге ж?

Я тільки киваю, дивлячись на нього винувато. Можливо, нечесно, що я йому нічого не розповіла й досі, але я не можу. Я не хочу затьмарювати наші стосунки, виваливши на нього свої проблеми.

— Добре. Пошукаємо тобі щось безалкогольне, — відразу погоджується він. Накривши долонею мою потилицю, притискається губами до мого чола. — Ти не проти, якщо я питиму?

Звичайно, я не проти, про що й кажу. Не буду ж я йому псувати вечірку, тому що я дефектна й мені ні пити, ні танцювати, ні відриватися, як уся нормальна молодь, не можна.

Андрій просить мене почекати біля бару, а сам кудись іде. За кілька хвилин він повертається з пакетом соку в руках та з усією нашою компанією. Я рада всім, крім Іри та Юлі. І то тільки тому, що вони мене не злюбили. Андрій заходить за барну стійку, знаходить чисту склянку. Хлюпнувши мені соку, пакет він ставить за стійкою на підлогу. Я киваю, запам’ятала, де сховав.

Я одна п’ю сік, але, здається, річ не в тому, що саме пити — річ в атмосфері. Мені весело, як і всім. Ми сміємося, жартуємо, підколюємо одне одного. Навіть Іра з Юлею, здається, відтанули й не випромінюють ненависті в мій бік. Андрій притискає мене до себе однією рукою, й навіть стояти не так важко, спершись об нього. Поки терплю, адже наша компанія явно не налаштована наразі залишати стійку з напоями. Мій погляд безцільно ковзає приміщенням. Мазнувши по знайомій фігурі, вислизає далі… а потім різко повертається.

Він також тут.

І він дивиться прямо на мене.

Дивиться так, що хочеться провалитися крізь землю, аби не відчувати на собі цей несамовитий погляд, який проникає отруйними голками під шкіру.