Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Один йот і три драби, — повторив. — А наступного разу, як ми гратимемо в кутики, ти візьмеш за партнера Сіммона.
Він пирснув і кивнув. Ми обмінялися жетонами, і я сховав гроші в гаманці: один талант і чотири йоти. На один маленький крок ближче. Трохи подумав і сховав жетон у кишеню.
— А ти що, не будеш мінятися далі? — спитав Віл.
Я хитнув головою.
— Мабуть, залишу собі цей час.
Він нахмурився.
— Чому? Що ти можеш робити чотири дні, крім як хвилюватись і гризти нігті?
— Те саме, що й будь-хто інший, — відказав я. — Готуватися до вступної співбесіди.
— Як? — запитав він. — Тобі ж досі заборонено вхід до Архівів. Хіба ні?
— Є й інші способи готуватися, — таємничо заявив я.
Вілем пирхнув.
— Ну зовсім не підозріла заява, — сказав він. — А ти ще думаєш, чому це інші про тебе говорять.
— Я думаю не про те, чому вони говорять, — відповів я. — А про те, що вони кажуть.
Розділ четвертий. Дьоготь і бляха
Місто, що за багато століть виросло довкола Університету, було невелике. Правду кажучи, трохи більше за селище.
Попри це в нашому кінці Великого кам’яного шляху процвітала торгівля. Купці завозили на возах сировину: дьоготь і глину, горбокамінь, поташ і морську сіль. Привозили такі предмети розкоші, як кава з Ланетту або вінтське вино. Завозили вишукане темне чорнило з Аруе, чисто білий пісок для нашого виробництва скла, а також витончені шалдійські пружини та гвинти.
Коли ті самі купці від’їздили, їхні фургони були навантажені тим, що можна знайти лише в Університеті. У Медиці виготовляли ліки. Справжні ліки — не фарбовану воду з пеньків чи копійчані засоби від усього на світі. Алхімічний комплекс виробляв власні чудеса, про які я мав хіба туманне уявлення, а також сировину, як-от земляну олію, сірковик і двовапно.
Можливо, я упереджений, але вважаю, що можна спокійно сказати: більшість матеріальних див Університету родом із Рукотворні. Лінзи з меленого скла. Вольфрамові зливки та ґланцівська сталь. Золоті листки — такі тонкі, що рвуться, наче паперові серветки.
Одначе ми створювали й багато іншого. Симпатичні лампи й телескопи. Тепложери та гвинтокрути. Соляні насоси. Трилисткові компаси. Десяток версій теккамової лебідки та осі Делеварі.
Ці речі виготовляли такі рукотворці, як я, і коли їх придбавали купці, ми діставали комісійні: шістдесят відсотків від вартості продажу. Саме завдяки цьому я мав хоч якісь гроші. А позаяк під час вступної кампанії занять не було, у мене був цілий виток на роботу у Промислі.
***
Я подався до Запасів, складського приміщення, в якому рукотворці виписували інструменти й матеріали. Я з подивом уздрів там біля вікна високого блідого студента з відверто знудженим виглядом.
— Джаксім? — запитав я. — Що ти тут робиш? Це ж робота для невдах.
Джаксім похмуро кивнув і пояснив:
— Кілвін досі трохи… сердитий на мене. Ну, сам знаєш. Через пожежу і взагалі.
— Прикро, — сказав я.
Джаксім, як і я, був повноправним ре’ларом. Тепер він міг займатися будь-якими справами на свій розсуд. Виконувати з примусу таку примітивну роботу було не просто нудно: це було публічним приниженням Джаксіма, яке ще й коштувало йому грошей і заважало вчитися. Надзвичайно серйозне покарання.
— Чого у нас обмаль? — запитав я.
Вибір справ у Промислі був мистецтвом. Навіть якщо ви зробили найяскравішу симпатичну лампу чи найефективнішу теплову воронку в історії рукотворства, це ще нічого не означало. Допоки її ніхто не купив, комісійних можна було не чекати — навіть ламаного гроша.
Для багатьох інших працівників це не було проблемою. Вони могли дозволити собі зачекати. Я ж потребував чогось такого, що швидко продасться.
Джаксім сперся на рундук між нами.
— Караван щойно скупив у нас усі палубні лампи, — повідомив він. — Зосталася тільки та негарна, яку зробив Вестон.
Я кивнув. Симпатичні лампи ідеально підходять для кораблів. Їх важко розбити, у віддаленій перспективі вони обходяться дешевше за олійні, а ще можна не боятися, що вони підпалять корабель.
Я порахував дещо в голові. Можна було виготовити дві лампи за раз, заощадивши трохи часу завдяки подвоєнню зусиль, і бути досить певним, що їх буде продано, перш ніж доведеться оплатити навчання.
На жаль, палубні лампи були сущою каторгою. Сорок годин кропіткої праці, а якщо десь напартачити, лампи просто не працюватимуть. Тоді витрачений час не принесе нічого, крім боргу перед Запасами за змарновані матеріали.
Та все ж варіантів було небагато.
— Тоді, мабуть, робитиму лампи, — сказав я.
Джаксім кивнув і розгорнув облікову книгу. Я заходився перелічувати з пам’яті все необхідне:
— Мені знадобляться двадцять середніх сирих випромінювачів. Два набори високих форм. Діамантовий стилос. Тентенова склянка. Два середні тиглі. Чотири унції бляхи. Шість унцій тонкої сталі. Дві унції нікелю…
Джаксім, киваючи самому собі, записав почуте у книгу.
***
Вісім годин по тому я пройшов у парадні двері закладу Анкера, пахнучи розпеченою бронзою, дьогтем і вугільним димом. Надворі була майже північ, а в залі не було нікого, крім кількох затятих пияків.
— Маєш пошарпаний вигляд, — сказав Анкер, коли я підійшов до шинкваса.
— Я й почуваюся пошарпаним, — відповів я. — У казанку, певно, нічого не зосталося?
Він хитнув головою.
— Сьогодні люди були голодні. Маю трохи холодної картоплі, яку планував закинути завтра в суп. І, здається, половинку запеченого гарбуза.
— Годиться, — запевнив я. — Хоча був би радий іще дістати трохи солоного масла.
Анкер кивнув і відштовхнувся від шинкваса.
— Із розігріванням можеш не морочитися, — попередив я. — Я просто занесу це до себе в кімнату.
Він виніс миску з трьома чималими картоплинами й половинкою золотавого гарбуза, що мав форму дзвона. Посередині гарбуза, звідки було вичерпано насіння, виднілася щедра порція масла.
— А ще візьму пляшку бредонського пива, — додав я, взявши миску. — Із кришечкою. Не хочу облити сходи.
До моєї крихітної кімнатки вели три марші. Зачинивши двері, я обережно перевернув гарбуз у мисці догори дриґом, поставив на нього пляшку й закутав усе це в мішковину. Вийшов вузлик, який можна було нести під пахвою.
Тоді я відчинив вікно й видерся на дах шинку. Звідти можна було спокійно перескочити до пекарні на протилежному боці провулка.
У небі низько висів кавалок місяця. Він світив достатньо, щоб я бачив усе й водночас не почувався вразливим. Не можна сказати, ніби я занадто хвилювався. Наближалася північ, і на вулицях було тихо. До того ж люди напрочуд рідко дивляться вгору.
Арі сиділа на широкому цегляному димарі й чекала на мене. Вона була в сукні, яку їй купив я, і мляво гойдала босими ніжками, дивлячись на зорі. Волосся в неї було таке тонке та світле, що оточувало її голову ореолом і злітало від найлегшого вітерцю.
Я обережно ступив на середину пласкої ділянки бляшаної покрівлі. Від дотику моєї ноги вона тихенько гупнула, наче далекий м’який барабан. Ніжки Арі припинили гойдатись, і вона застигла, мов наляканий кролик. А тоді побачила мене й усміхнулася. Я помахав їй рукою.
Арі зіскочила з димаря й поскакала до мене. Волосся майоріло в неї за спиною.
— Привіт, Квоуте! — вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.