Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

слушне. Я сам хотів це знати.

Я відійшов убік, звільняючи місце для Фели. Якусь мить ми постояли плечем до плеча, не розмовляючи.

— Що вивчаєш цього семестру? — запитав я.

Фела скинула волосся з плеча.

— Мабуть, продовжу роботу в Архівах. Трохи хімії. А ще Брандер запросив мене на множинну математику.

Я злегка здригнувся.

— Забагато чисел. Я там не випливу.

Фела знизала плечима, і довгі темні кучері, які вона була пригладила, миттю впали назад, обрамляючи її лице.

— Це стає не так уже й важко, коли призвичаюєшся. Найбільше це схоже на гру, — Фела поглянула на мене, схиливши голову набік. — А в тебе що?

— Спостереження в Медиці, — відповів я. — Навчання й робота у Промислі. А ще симпатія, якщо Дал мене прийме. І, напевно, варто підтягнути сіаруську.

— Ти знаєш сіаруську? — запитала вона зі здивованим виглядом.

— Сяк-так розумію, — сказав я. — Але Віл каже, що граматика в мене — просто сором.

Фела кивнула, а тоді скоса поглянула на мене, закусивши губу.

— Також до себе на заняття мене запросив Елодін, — промовила вона. В її голосі добре відчувався острах.

— Елодін проводить заняття? — спитав я. — А я думав, що йому не дозволяють викладати.

— Він починає цього семестру, — пояснила Фела й зацікавлено поглянула на мене. — Я думала, що ти там будеш. Хіба він не підтримав твого переведення в ре’лари?

— Підтримав, — сказав я.

— А… — Фела зніяковіла, а тоді швидко додала: — Мабуть, він ще просто тебе не запросив. Або планує наставляти тебе окремо.

Я відмахнувся від її слів, хоча думка про те, що мене не прийняли, була неприємна.

— Хто його знає, того Елодіна? — промовив я. — Він або боже­вільний, або найкращий актор, якого я коли-небудь зустрічав.

Фела зібралася щось сказати, а тоді нервово роззирнулася й наблизилася до мене. Її плече зачепило моє, а кучері залоскотали мені вухо, тимчасом як Фела тихенько спитала:

— Він дійсно скинув тебе з даху Черепниці?

Я знічено хихотнув.

— Там усе складно, — сказав я, а тоді доволі незграбно змінив тему. — Як називається його дисципліна?

Фела потерла чоло й невесело реготнула.

— Поняття зеленого не маю. Він казав, що назва дисципліни — це назва дисципліни, — вона поглянула на мене. — Що це означає? Коли я піду до відділу облікових книг і списків, у графі «Назва дисципліни» так і буде записано?

Я визнав, що гадки не маю, а невдовзі ми почали ділитись історіями про Елодіна. Фела сказала, що один канцеляр застукав його голяка в Архівах. Я чув, що Елодін якось цілий виток ходив Університетом із зав’язаними очима. Фела чула, буцімто він із нуля вигадав цілу мову. Я чув, що він улаштував бійку в доволі сумнівній місцевій корчмі через те, що хтось уперто вживав слово «послуговуватися» замість «використовувати».

— Про це я теж чула, — засміялася Фела. — Щоправда, це було в «Коні й четвірці», а винен був баронет, який безперестанку казав «понад те».

Я й незчувся, як ми опинилися в голові черги.

— Квоут, син Арлідена, — промовив я.

Знуджена жінка зазначила моє ім’я, і я витягнув із чорної оксамитової торбинки гладенький жетон зі слонової кістки. Там було написано: «Повалок, опівдні». Восьмий день вступної кампанії, на підготовку вдосталь часу.

Фела витягнула жетон і собі, і ми відійшли від столика.

— Що витягнула? — спитав я.

Вона показала мені свій маленький жетон зі слонової кістки. «Запалок, четвертий дзвін».

Їй неймовірно пощастило, то був чи не найпізніший час із можливих.

— Ого. Вітаю.

Фела знизала плечима і сховала жетон у кишені.

— Мені однаково. Я не налягаю на навчання. Що більше готуюся, то гірше в мене входить. Від цього я просто нервуюся.

— То поміняй його, — сказав я й показав на юрбу студентів, що снували довкола. — За такий час хтось заплатив би цілий талант. А може, й більше.

— І торгуватись я теж не дуже люблю, — відповіла Фела. — Просто вирішую, що будь-який мій жетон щасливий, і три­маюся за нього.

Звільнившись від черги, ми вже не мали приводу залишатися разом. Однак мені було приємне її товариство, а вона явно не палала бажанням утекти, тож ми вдвох безцільно валандалися подвір’ям, тимчасом як довкола нас снував натовп.

— Я вмираю з голоду, — сказала раптом Фела. — Не хочеш піти кудись на ранній обід?

Я з болем усвідомив легкість свого гаманця. Якби я був бідніший, треба було б покласти туди камінь, щоб гаманець не метлявся на вітрі. В Анкера мене годували задарма, бо я там музикував. Тож витрачатися на їжу деінде, тим паче так близько до вступу, було цілковитою дурістю.

— Був би радий, — чесно сказав я. А тоді збрехав: — Але мені треба трохи роззирнутися тут — подивитися, чи не хоче хтось помінятися часом. Я вже давно торгуюся.

Фела попорпалася в кишені.

— Якщо хочеш більше часу, можеш узяти мій.

Я поглянув на жетон, який вона затиснула між великим і вказівним пальцями, й відчув величезну спокусу. Ще два дні на підготовку були б дарунком небес. А помінявши жетон, можна було заробити талант. Або й два.

— Не хотів би відбирати в тебе удачу, — всміхнувся я. — А тобі вже точно не потрібен мій талан. До того ж ти вже й так ­була зі мною надто щедра, — я демонстративно закутав плечі у плащ.

Тут Фела всміхнулася і, простягнувши руку, провела кісточками пальців по плащу.

— Рада, що тобі подобається. Але, як на мене, я досі тобі винна, — вона нервово покусала губи, а тоді опустила руку. — Пообіцяй, що даси мені знати, якщо передумаєш.

— Обіцяю.

Вона знов усміхнулась, а тоді легенько помахала рукою й пішла геть через усе подвір’я. Дивитись, як вона крокує крізь юрбу, було все одно що дивитись, як вітер віє по поверхні ставка. Щоправда, Фела не лишала бриж на воді — замість цього їй услід оберталися голови юнаків.

Поки я ще дивився, до мене підійшов Вілем.

— То що, ти вже закінчив фліртувати? — запитав він.

— Я не фліртував, — сказав я.

— А треба було, — відповів він. — Нащо мені ґречно чекати й не втручатись, якщо ти гайнуєш такі можливості?

— Усе не так! — запевнив я. — Вона просто привітна.

— Ну звісно, — промовив Вілем. Через різкий шалдійський акцент сарказм у його голосі був удвічі помітнішим. — Що тобі випало?

Я показав йому свій жетон.

— На день пізніше, ніж у мене, — показав свій Вілем. — Я поміняюся з тобою за один йот.

Я завагався.

— Та ну! — промовив Вілем. — Ти ж однаково не можеш готуватися в Архівах, як ми.

Я гнівно зиркнув на нього.

— Твоє вміння співпереживати вражає.

— Я приберігаю співпереживання для тих, кому вистачає розуму не доводити Майстра-Архівіста до сказу, — заявив Віл. — А для таких, як ти, у мене є лиш один йот у разі обміну. Ти хотів би так чи ні?

— Хотів би два йоти, — відповів я та оглянув юрбу в по­шуках студентів із відчайдушним шалом в очах. — Якщо таке можливо.

Вілем примружив темні очі.

— Один йот і три драби, — запропонував він.

Я знову поглянув