Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

IV. Знахідка на Пол-стріт

Через кілька місяців після зустрічі Вільєра з Гербертом містер Кларк, як завжди, сидів після вечері біля каміна, з усіх сил намагаючись не дивитися в бік свого письмового стола. Він уже понад тиждень не зазирав у «Мемуари» і плекав надію на своє цілковите зцілення. Та, незважаючи на свої старання, він не міг погамувати невтримної цікавості до останньої справи, яку він записав і яка розбурхала його єство. Він висунув певні припущення щодо справи, описавши її у загальних рисах своєму другові-науковцю, а той лиш похитав головою і подумав, що у Кларка негаразд із головою, і саме того вечора, коли Кларк намагався якось логічно обґрунтувати цю історію, раптовий стукіт у двері відірвав його від роздумів.

— До вас прийшов містер Вільєр, сер.

— Боже, Вільєре, як чудово, що ви до мене завітали. Ми не бачилися хтозна скільки місяців, мабуть рік. Ну ж бо, заходьте. Як поживаєте, Вільєре? Хочете отримати пораду стосовно інвестицій?

— Ні, дякую, гадаю, всі мої вклади і так надійно захищені. Насправді, Кларку, я прийшов до вас, щоб поговорити про одну дуже цікаву річ, яка не так давно привернула мою увагу. Боюся, почувши мою історію, ви подумаєте, що це цілковита нісенітниця. Іноді я й сам так думаю, і саме тому я вирішив прийти до вас, бо знаю, що ви чоловік прагматичний.

Містер Вільєр нічого не відав про «Спогади на засвідчення існування диявола».

— Що ж, Вільєре, я охоче, мірою своїх можливостей, допоможу вам з порадою. Що то за справа?

— Загалом, доволі таки незвичайна. Ви мене знаєте: на вулиці я завжди пильно роззираюся навсібіч, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, і свого часу натикався на всіляких дивних типів і ставав свідком не менш дивних історій, але ця, схоже, все перевершила. Близько трьох місяців тому я вийшов з ресторану у вечірню зимову негоду. Ситно повечерявши з пляшечкою доброго к'янті, я на якусь мить зупинився на тротуарі, замислившись про таємничість лондонських вулиць і тих, хто ними блукає. Червоне вино спонукає до таких думок, Кларку, і мушу сказати, думки в моїй уяві матеріалізувалися в цілу сторінку, списану дрібним почерком, але мене потривожив якийсь жебрак, що підійшов ззаду, благаючи милостиню. Обернувшись, я впізнав у тому жебракові жалюгідну подобу того, хто був моїм давнім другом, — чоловіка на ім'я Герберт. Я запитав його, як він опинився на такій злидарській стежці, і він мені все розповів. Ми йшли однією з довгих вулиць Сохо, і я слухав його історію. Він розповів, що одружився з вродливою дівчиною, на кілька років молодшою за нього, яка, за його словами, занапастила його тіло й душу. Але він не вдавався в подробиці. Він сказав, що не сміє цього робити, бо спогади про те, що він бачив і чув, тепер завжди переслідують його, і, зазирнувши в його очі, я зрозумів, що він каже правду. Було в ньому щось таке, що змусило мене здригнутися. Не знаю чому, але саме так воно й було. Я дав йому трохи грошей і спровадив за двері, а коли він зник, запевняю вас, я ледве міг дихати. Здавалося, від його присутності в жилах застигала кров.

— Як на мене, ви трохи згущуєте фарби, Вільєре. Гадаю, бідолаха трохи погарячкував, коли одружувався, і — кажучи простою мовою — в результаті пустився берега.

— Що ж, тоді послухайте ще таке, — і Вільєр розповів Кларку те, що почув від Остіна.

— Бачите, — сказав він на завершення своєї розповіді, — не може бути жодних сумнівів у тому, що цей містер Безіменний, хоч би ким він був, помер від справжнісінького жахіття. Він побачив щось настільки жахливе й невимовно страшне, що воно обірвало нитку його життя. І це він, скоріш за все, побачив у тому будинку, що зажив поганої слави серед сусідів. Я з цікавості пішов туди, щоб побачити те місце на власні очі. Той будинок стоїть на темній вуличці, і будинки там настільки старі, що виглядають вбого й похмуро, але недостатньо давні, щоб здаватися химерними. Наскільки я зрозумів, більшість помешкань, як умебльованих, так і без меблів, здають в оренду, і майже на всіх дверях висить по три дзвінки. Де-не-де перші поверхи були переобладнані під звичайні крамниці. У будь-якому разі та вулиця справляла гнітюче враження. Довідавшись, що будинок під номером 20 здають в оренду, я пішов до агента і взяв у нього ключа. Звісно, я нічого не з'ясував про Гербертів у тому кварталі, але прямо запитав у того чоловіка, як давно вони покинули будинок і чи його винаймали інші мешканці. Агент якось дивно на мене глянув і сказав, що Герберти виїхали одразу ж після «неприємності», як він це назвав, і відтоді будинок стоїть порожнім.

Містер Вільєр на мить замовк.

— Мені завжди подобалося блукати покинутими будинками. Є щось невловно чарівне у порожніх кімнатах, де зі стін стирчать цвяхи, а на підвіконнях товстим шаром лежить пилюка. Але мені не сподобалося блукати будинком під номером 20 на Пол-стріт. Не встиг я зайти досередини, як одразу відчув якусь дивну й важку атмосферу того будинку. Звичайно, всі порожні помешкання задушливі, але то було щось геть інше. Я не можу цього передати, але мені здавалося, що я задихаюся, що щось мене душить. Я заглянув до вітальні та задніх кімнат, а також зазирнув на кухню внизу. Як і можна було очікувати, всюди було брудно й запилюжено, але у всіх кімнатах витав дивний дух. Мені складно описати це відчуття, лише скажу, що мені там було якось не по собі. Найгірше я почувався в одній з кімнат на другому поверсі, що була доволі простора і колись, може, навіть світла та яскрава, та коли я зблизька побачив ті шпалери, їхній візерунок, і все решта, мене охопило відчуття нестерпної скорботи. Та кімната була втіленням жаху. Коли я штовхнув двері в кімнату, мене пройняв такий страх, що я аж клацнув зубами, а, увійшовши досередини, ледь не втратив свідомість. Однак я опанував себе і стояв, спершись на стіну та питаючи себе, що такого могло бути в тій кімнаті, що змушувало мої кінцівки тремтіти, а моє серце — калатати, мов у передчутті смертної години. В одному кутку лежала купа газет, розкиданих по підлозі, і я взявся їх переглядати. Газети були три— і чотирирічної