Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Дона Флор та двоє її чоловіків

Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 161
Перейти на сторінку:
в таємній нічній прощі до старовинної церкви, яку очолював єретик Маріо Краво. Пограбування церкви зчинило тоді бурхливий переполох, адже одна з викрадених речей — ікона Святого Бенедикта — належала самому Агостіньйо-да-П’єдаде і ченці не змовчали про крадіжку. Зараз це цінне полотно зберігається в одному з музеїв на півдні країни, куди воно потрапило, якщо вірити пліткам літераторів, з ласки цих двох компаньйонів, любителів ліричної музи та побожної торгівлі.

Того ранку, ще до сніданку, вони сиділи в редакції, розмовляючи про святих та ікони з їхніми ликами, аж Карлос Едуарду вийняв із кишені примірник елегії й дав її прочитати поетові Одоріку.

Нарікаючи на те, що її не можна опублікувати, «і не через анонімність автора, бо можна підставити будь-який псевдонім…», а саме з цензурних міркувань, Таварес іще раз повторив: «Дуже шкода…» — і вголос зачитав:

У жалобі всі гравці та негритянки Баїї.

Потім поцікавився в свого друга:

— То як, ти впізнав автора?

— Гадаєш, це він? Трохи схоже, втім…

— Та це ж очевидно… Ти тільки послухай: «У всіх казино запала хвилина мовчання, схилено прапори у борделях, повії зайшлися плачем».

— Мабуть, таки він…

— Мабуть?.. Та немає жодних сумнівів. — І, засміявшись, додав: — Старий соромітник…

Утім, відомі літератори не поділяли його впевненості. Авторство елегії приписувалось різним поетам, як знаним, так і початківцям. Звучали імена Сосіженеса Кости, Карвальйо Фільйо, Алвеса Рібейру, Еліу Сімоенса, Еуріку Алвеса. Водночас багато хто вважав імовірним автором Робату. Бо чи став би він так натхненно і проникливо цитувати:

З ним канув світанок на місяці верхи…

Ніхто не міг збагнути, як Робату міг декламувати чужі вірші, в їхніх колах так не було заведено; проте вони забули про щедру вдачу «короля сонетів», про його вміння захоплюватися, возвеличувати й аплодувати творчості інших.

Успіх елегії й полеміка довкола неї народилися в будинку розпусти Карли, «тлустої Карли», досвідченої, депортованої з Італії професіоналки, занадто освіченої як для свого ремесла (хоча в ньому вона перевершила всіх своїх приятельок, що підтверджував Нестор Дуарте, тутешній інтелігент, який побував у багатьох країнах і його вважали людиною обізнаною). Начитавшись Д’Аннунціо, Карла божеволіла від поезії. «Романтична, як корова», — так охарактеризував її вусатий Краво, з яким вона свого часу була близька. Карла жити не могла без драм і пристрастей: її коханці належали до богемних кіл, переходячи від одного до іншого, зітхаючи та стогнучи, вмирала від ревнощів, зводила д’горі великі блакитні очі, зітхала на повні груди, вигинала розкішні стегна. Гульвіса теж колись був домігся її уваги і йому так само дещо перепало від щедрот тлустої Карли, проте вона віддавала перевагу поетам, і часом сама висловлювалася віршами «ніжною мовою Данте, натхненно та окрилено», як уміло лестив Робату.

Що четвергового вечора Карла влаштовувала щось на зразок літературного салону в своїх просторих апартаментах. У неї збиралися не лише представники богеми — поети і художники, а й поважні особи, як от суддівський чиновник Айроза. А також повії з її борделю, які аплодували віршам і сміялися з масних анекдотів. Пригощали всіх винами та солодощами.

Очільниця дійства керувала процесом, лежачи на заваленому подушками дивані, вбрана у грецьку туніку або ж обвішена коштовностями на кшталт афінянки з журналу мод чи голлівудської єгиптянки, немов щойно вийшла з опери. Поети декламували свої вірші, обмінювались натхненними фразами, епіграмами, перекидались дотепними жартами та каламбурами; суддівський чиновник безапеляційно видавав якусь прописну істину, яку плекав цілий тиждень у перервах між роботою. Кульмінаційний момент вечірки наступав, коли господиня піднімала з подушок своє неосяжне білосніжне тіло у фальшивих коштовностях і тонким голоском, що так дисгармонував зі статурою цієї монументальної жінки, декламувала італійською свої солодкаві вірші, оспівуючи кохання до недавнього чергового обранця. Саме в цей момент Краво та інші грубі матеріалісти, користуючись напівтемрявою апартаментів, що забезпечувала краще сприйняття поезії, і нехтуючи загальним піднесеним духом, нахабно чіплялися до дівок, прагнучи задовольнити свою пристрасть із розпусницями, оминувши касу борделю. Наприкінці вечора після поезії всі зазвичай переходили до непристойних анекдотів. Це був зірковий час Гульвіси, Джіованні, Мірандау, Карліньйоса Маскареньяса, а надто Лева, архітектора-початківця, сина іммігрантів, худого і довготелесого немов жирафа чолов’яги, що мав жартів — хоч лопатою греби, до того ж він умів завжди доречно і дотепно їх розповісти. Чоловік мав російське прізвище, яке всім важко було вимовити, тому дівулі називали його просто Лев-Срібний-Язик, можливо, за його неперевершені жарти. Атож, можливо.

На одному з таких «елегантних вечорів чуттєвості й інтелігентності» Робату продекламував своїм чуттєвим проникливим голосом елегію на смерть Гульвіси, прокоментувавши її кількома зворушливими словами про небіжчика, друга кожного, хто відвідував цей «чарівний осередок кохання та поезії». Також він зауважив, що автор елегії віддавав перевагу «туманному мороку анонімності на противагу сліпучому сонцю популярності та слави». Примірник елегії перепав Робату з рук близького друга Гульвіси, офіцера військової поліції, капітана Кризостому. Одначе й він не зміг відповісти, хто ж істинний автор елегії.

Багато хто стверджував, що вірші вийшли з-під пера самого Робату, проте він так вперто це заперечував, що згодом у місті, а надто серед богеми, не було поета, кому б те авторство не приписували. Проте знайшлися й такі, хто не вірив Робату, вважаючи, що він відмовляється від авторства зі скромності, й надалі вперто наполягали на своєму. Дехто й досі вважає Робату автором тих строф.

Одного разу суперечка з цього приводу сягнула точки кипіння і, попри всі етичні та літературні переконання, спалахнув справжній конфлікт, що закінчився мордобоєм. Це сталося, коли гострий на язик поет Кловіс Аморім, цмулячи смердючу сигару з Меркаду-Моделу[6], таврував своїм отруйним жалом усіх підряд і бовкнув, що бард Ермес Клімако ніяк не може бути автором тих злощасних віршів, оскільки у нього на це забракло б як таланту, так і елементарної грамотності.

— Клімако? Не меліть дурниць… Та він же насилу кілька слів до купи зліпить, гептаметр[7], не більше. Теж мені поет….

Як на зло, саме цієї миті Клімако зайшов до бару в своєму незмінному чорному костюмі, дощовику і з парасолькою. Він підняв парасолю і розлючено кинувся до кривдника:

— Матері ж твоїй в печінку…

Вони люто зчепилися, обдаровуючи один одного прокльонами, стусанами та ляпасами; переважав у цьому герці Аморім, який і в поезії, і фізично був сильніший за Клімако.

Ще одна кумедна історія, про яку не варто забувати, сталася з поетом, автором кількох тоненьких зошитів віршів, якому не дуже компетентні особи теж приписували авторство елегії. Спершу він категорично це спростовував, та що наполегливіші

1 ... 9 10 11 ... 161
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дона Флор та двоє її чоловіків», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дона Флор та двоє її чоловіків"