Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Розділ 3. Ти знайшов мене

Знову зустріч відбулась, 
Історію свою розказав. 

А я мелодію зіграв, 
Коли тобі брехав. 

 

***

 

  Вільям повільно розплющив очі, коли задзвонив будильник. Він швидко вимкнув дратівливе дзюркотіння і, витягнувши руки, потягнувся, розминаючи м'язи. Підвівшись з м'якої постелі, хлопець босоніж підійшов до круглого віконця, крізь яке до кімнати проникало ніжне світло ранку. Він на мить зупинився, захоплено вдивляючись у безкрайній блакитний океан, який виблискував під першими променями сонця, мов кришталева поверхня, що гралася відблисками світла. 
  Вільям приємно здивувався тому, що заснув так швидко. Зазвичай йому було важко заснути в незнайомих місцях, де кожен звук здавався підозрілим і тривожним. Але цього разу все було інакше. Юнак не пам'ятав моменту, коли його очі самі собою зімкнулися, і не помітив, як потонув у глибокий, безтурботний сон. Жодних снів, жодних тривог — лише спокій і тиша, які огортали його, мов м'яка ковдра. 
  Вільям усміхнувся, спостерігаючи за грою світла на хвилях, і відвернувся від вікна, відчуваючи тепло сонячних променів на обличчі. Він рушив до ванної кімнати, де прийняв освіжаючий душ, відчуваючи, як прохолодні краплі води змивають залишки сну, пробуджуючи тіло і розум. Чистячи зуби, він дивився на своє відображення у дзеркалі, помічаючи легкий рум'янець на щоках і осяяний погляд. 
  Після душу Вільям вибрав ніжно-рожеву футболку та світлі джинси, які м'яко окреслювали його фігуру. Причесавшись, він додав кілька крапель улюбленого парфуму, що нагадував про літні сади. Взувши білі кеди, хлопець вийшов з каюти, відчуваючи легке хвилювання перед початком нового дня. Пройшовши вузьким коридором, він піднявся на палубу і попрямував до кафе, розташованого на затишній веранді. Там його зустріли м'які крісла і столики, прикрашені свіжими квітами. 
  Оглянувши затишний зал кафе в пошуках місця, Вільям несподівано побачив батька, який сидів за третім столиком, зосереджено читаючи ранкову газету. М'яке сонячне проміння лагідно освітлювало його волосся, додаючи глибини обличчю. 
– Добрий ранок, – привітався Вільям, підходячи до нього з легким хвилюванням на обличчі. 
  Генрі підняв погляд від газети, трохи розгладжуючи зморшки на чолі, і поглянув на сина. 
– Добрий, – відповів батько, з легким здивуванням у голосі, ніби не очікував побачити його так рано. 
  Вільям сів на вільний стілець навпроти батька, насолоджуючись комфортом м'якої оббивки та приємною атмосферою кафе. Він взяв у руки меню, ретельно розглядаючи кожну страву. Його увагу привернув італійський сніданок, який складався з вівсяної каші зі свіжими ягодами, лосося зі шпинатом та ароматної брускети з соковитими помідорами, приправленими базиліком і оливковою олією. Для завершення ідеального сніданку він обрав зелений чай з м'ятою та лимоном. 
  Після того як офіціант прийняв замовлення, Вільям відчув, як його шлунок вже починає бурчати в передчутті смачного частування. Юнак глянув на батька, який неквапливо пив каву, вдихаючи її насичений аромат, і повернувся до своїх думок. Він помітив, що батько час від часу кидає на нього погляд, але мовчить. 
  Через деякий час офіціант приніс замовлення, акуратно розставивши тарілки на столі. Вільям з апетитом узявся до сніданку, насолоджуючись ніжною текстурою вівсяної каші, яка була дбайливо прикрашена яскравими ягодами. Лосось, злегка обсмажений до золотистої скоринки, чудово поєднувався зі шпинатом, а хрустка брускета з помідорами й базиліком додавала сніданку справжнього італійського шарму. Він робив маленькі ковтки зеленого чаю з м'ятою та лимоном, відчуваючи, як його легка гіркота чудово доповнює багатий смак страв. 
  У цей безхмарний день сонячне світло щедро заливало веранду, наповнюючи її теплом і золотими відблисками, які грали на столах і стільцях. Атмосфера на веранді була майже казковою, і в її теплих обіймах усе навколо здавалося трохи яскравішим і радіснішим. Світло танцювало повсюди, відбиваючись у склянках і тарілках, піднімаючи настрій і додаючи відчуття легкості та спокою. 
  Вільям та його батько сиділи за столом, мовчки снідаючи. Це було перше й несподіване для обох настільки раннє спільне застілля, і відчувалася очевидна напруженість. Генрі виглядав трохи скуто, його обличчя здавалося зосередженим, а очі часто блукали навколо, уникаючи прямого контакту. Вільям, намагаючись подолати напругу, удавав, що зосереджений на своєму сніданку, обережно перекладаючи шматочки їжі з тарілки до рота. 
  Легкий стукіт столових приладів об тарілки був єдиним звуком, що порушував тишу між ними. Металевий дзвін, який відлунював у тиші ранкового кафе, здавався майже символічним, як мовчазний діалог між батьком і сином. Вони обидва розуміли, що є щось глибше, щось, що не потребує слів, але все ж висіло в повітрі, наче нерозгадана загадка. 
– Вільяме, – покликав батько, відсунувши газету вбік. 
– Так? – відповів хлопець, трохи розгублено піднімаючи голову від тарілки, намагаючись вловити настрій, що ховався в його голосі. 
– Тобі тут подобається? – його погляд, хоч і стриманий, виказував справжній інтерес. 
– Ну, так. Тут дуже гарно, – Вільям відчув, як його серце стискається від незвичності цього моменту. Він окинув поглядом навколишній пейзаж: затишна веранда, залита ранковим сонцем, зігрівала й дарувала відчуття спокою. 
– Добре, я радий, – відповів батько. Його обличчя трохи пом'якшало, ніби він раптово згадав щось важливе й особисте. 
  І знову запанувала тиша; лише легкий шелест сторінок газети супроводжував їхні думки. Генрі повернувся до читання, його очі пробігали рядки, але думки, здавалося, були десь далеко, серед хвиль минулого. 
  Вільям відчував легкий дискомфорт від цієї паузи. Він хотів продовжити цей несподіваний діалог, вирватися з-під оболонки мовчання, що завжди огортала їхні розмови, але не знав, з чого почати. Його думки змішувалися, наче кольори на полотні: він згадував моменти, коли вони були разом, але майже не розмовляли. Їхні розмови завжди були скупі на слова, як короткі діалоги у старих фільмах, де головне – погляд і присутність. 
  Вільям хотів запитати про його думки, про те, що його хвилює і що приносить радість, але страх знову зустрітися з мовчанням зупиняв його. Він мріяв про день, коли їхні розмови стануть більш щирими й глибокими, коли вони зможуть ділитися своїми почуттями без остраху і сорому. Того дня вони, можливо, змогли б краще зрозуміти одне одного і знайти новий сенс у своїх взаєминах, який ховався під поверхнею звичних коротких розмов. 
  Батько ніколи не виявляв інтересу до його життя, ніби Вільям просто не існував. Жодного разу він не поцікавився його оцінками в школі, як проходять уроки, чи з'явилися нові друзі. Навіть коли настав час обирати факультет для вступу до університету, батько не виявив жодного інтересу. Він не питав, які у Вільяма плани на майбутнє, не давав порад, не допомагав із вибором. 
  Коли Вільям переживав найгірші дні свого життя після смерті матері, він відчував себе абсолютно самотнім. Йому було страшно підійти до батька і поділитися своїм болем, бо він боявся знову побачити той байдужий погляд, яким батько зустрів його колись, під час їхньої першої зустрічі після багаторічної розлуки. Цей погляд, холодний і порожній, так сильно закарбувався у його пам'яті, що він не наважувався знову відчути його. 
  На день народження Вільяма Алекс завжди надсилав йому подарунки нібито від батька. У коробках опинялися різні речі: то новенький смартфон, яким хлопець зараз активно користувався, то модний брендовий одяг, який більшу частину часу просто висів у шафі, майже не торкнутий. Подарунки виглядали вишукано і дорого, проте в них бракувало відчуття тепла і турботи. 
  Попри це, Вільям все одно був радий. Кожен такий подарунок нагадував йому, що батько, можливо, все ж таки пам'ятає про його існування. Юнака тішила сама думка про те, що у важливий для нього день, навіть якщо лише через формальні подарунки, батько не зовсім забув про нього. Подарунки ставали для хлопця маленькими промінчиками надії на те, що між ними ще може виникнути щось схоже на зв'язок, хоча б у такий мовчазний, непрямий спосіб. 
  І ось, нарешті, з'явилася можливість поспілкуватися з батьком. Вільям сидів за столом, відчуваючи, як зростає напруга. Він не мав жодної ідеї, з чого почати цю розмову. У голові роїлися десятки питань, але чи мав він право їх задавати? Адже те, що вони живуть під одним дахом, нічого не означало. Вони не мали спільних інтересів, і хлопець майже нічого не знав про життя свого батька, окрім того, що він володів великою компанією і саме тому був таким багатим. Ця інформація була майже єдиною, яку він знав про нього. 
  Вільям вирішив, що настав час щось сказати. Він зібрав усю свою рішучість, відчуваючи, як під його пальцями тремтить край стільця, і підняв погляд на батька. Серце калатало, ніби хотіло вирватись із грудей, але слова застрягли в горлі. Передумавши, він знову опустив очі, дивлячись на свої руки, які нервово теребили край сорочки. 
"Чому все так складно?" – подумав він. – "Чому ми не можемо просто поговорити, як звичайні, нормальні люди?" 
  Поступово він спробував заспокоїтись, повторюючи собі, що все буде добре. Він глибоко вдихнув, готуючись розпочати розмову, відчуваючи, як повітря заповнює його легені, надаючи нових сил. Але в ту ж мить батько почав вставати з-за столу, ніби не помічаючи його старань. 
– Ти куди? – вирвалося в нього, голос тремтів від стримуваних емоцій. 
– У мене ще є справи. Я звільнюся тільки під вечір, тому на обід можеш не чекати, – сухо відповів Генрі, навіть не дивлячись у бік сина. 
– Гаразд, – сумно сказав юнак, опускаючи погляд. Він відчув, як шанс вислизнув із його рук, розтанувши в повітрі, і лише тінь невимовних слів залишилася в просторі між ними. 
  Генрі коротко попрощався та пішов, залишивши після себе важку тишу. Вільям не був здивований: так відбувалося завжди. Батько завжди знаходив привід, щоб уникнути спілкування. Попри це, кожного разу хлопець сподівався, що цього разу буде інакше. Хоча очікування знову не виправдалися, він намагався не ображатися. Це не мало сенсу, бо образа — це лише ілюзія, яка відвертає нас від реальності, що під нею ховається. А реальність ніколи не змінюється, навіть якщо ви сподіваєтесь, що людина, від якої чекаєте чогось більшого, несподівано перестане бути собою. 
  Він повільно доїв свою порцію, відчуваючи, як кожен шматок ставав дедалі важчим і гіркішим. Нарешті, зібравшись з силами, Вільям підвівся з-за столу, провівши рукою по холодному, вже порожньому місцю навпроти, де щойно сидів батько. З важким серцем він рушив до своєї каюти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍