Читати книгу - "Сонце, молодість, салют, Світлана Бонд"

Першою представилася Христина Вікторівна Загородня. "По батькові" дозволила забути, але озвучити вона повинна. Про свою освіту і роботу базікати не стала, тільки за вік зізналася, що їй нещодавно двадцять сім виповнилося. Вже четвертий рік поспіль вона приїжджала сюди й сподівалася, що не в останнє.

Далі чекали на інформацію від Дмитра Олександровича Шавріна. Він і сам багато років поспіль приїжджав у "Салют". Спочатку дитиною, потім як вожатий. Він повідомив, що працює адміністратором у мовній школі, іноді веде уроки англійської, іспанської, надалі планував узятися за німецьку. Також нагадав, якщо в когось виникне бажання потренувати говоріння, можна звертатися до нього.

Дехто навіть зацікавився.

***  

Після підйому в дітей було п'ятнадцять хвилин на те, щоб одягнутися, вмитися і ставши по двоє на чолі з вожатими, вирушити на зарядку. Місце, де проходили заняття спортом, знаходилося за територією табору, за хвилину ходьби, і його відвідували тільки з дорослими.

Відпочивальників завжди вабила ця місцевість - велике футбольне поле, поруч багато турніків і драбинок, але самим туди не пробратися. Увесь табір обгороджений парканом, центральні ворота завжди замкнені, але в разі приїзду гостей чи непередбачуваних ситуацій, сторож обов'язково дасть знати.

В іншій частині теж є вихід, зазвичай вожаті закривають ці дверцята на засув, потім самі ж збігають, якщо покурити закортить. Найближчий магазин розташований за сорок хвилин ходьби, місто - набагато далі. У разі будь-яких вилазок на природу використовувався саме той вихід, що веде через ліс, річку і маленьке село, підходячи до якого можна почути крики півнів.

Посеред футбольного поля загони вишикувалися в три шеренги на відстані витягнутих рук і втупилися на фізрука Михайла Миколайовича. В синьому костюмі зі свистком на шиї він виконував різні вправи, а діти повторювали, зрідка слухаючи докори вожатих за халтуру.

Христина стояла позаду загону і, не відводячи очей від свого коханого, виконувала все, що від них вимагалося. Махи руками, нахили, повороти. Вона посміхалася Михайлу, підморгувала, і була просто щаслива, що вони тут разом.

На вправі, де потрібно крутити тазом, почулися глузування. За стільки років дорослі звикли, що подібні пози викликають у дітей дивні асоціації. Тут кожна дитина вдавала із себе колоду і не дозволяла крутитися належним чином.

- Ви мені потім розкажіть, я теж хочу посміятися! - вимагав Михайло Миколайович.

- Це все дрібниці, - махнув рукою хлопчина з третього загону. - Що ви скажете на це? Многочлен! - він звернувся до своїх одногрупників.

Сміх став ще голоснішим, хлопці ледь не падали, хапаючись за животи. Зарядка відійшла на задній план.

Вожаті стояли з кам'яними обличчями й переглядалися, не маючи права посміхнутися. Поруч із малечею не можна показувати, що це весело, інакше вони запам'ятають і почнуть жартувати так постійно. Дорослим доводилося прикидатися, що вони не розуміють, про що йдеться; це як на сімейних застіллях сидіти з червоним обличчям, стиснувши щелепу, і не реагувати на непристойний жарт, почутий від родича, який захмелів. Ось де тренувалася вся витримка.

- А ну замовкли всі! - гаркнула вожата другого загону Жанна Ігнатіївна. - Інакше дискотеку скасую!

Стало ідеально тихо за кілька секунд, у цієї дамочки були свої методи. Але ж у таборі не тиранія, молоді вожаті вважали, що дітям не заборонено сміятися і висловлювати емоції, якщо так хочеться. На це в них буде доросле життя, а поки що...

- Три кола по полю, - наказав фізрук. - Дискотеку ніхто не скасує, можете потім досміятися. А зараз біг. Швидкість будь-яка.

Одна частина вибрала спокійний біг, або ж ходьбу, коли можна поговорити; інша бігла на швидкість. Тільки вже через одне коло бігуни повзли без сил, і ледь не задихалися, тримаючись за боки.

Для першого загону це здалося викликом, швидше відбігати своє і витратити десять хвилин, що залишилися, на турніки. Дівчата так не думали, тому пересувалися не поспішаючи й цілком могли витримати три кола, не впавши на половині шляху.

Інгрід варто було на секунду кліпнути, щоб налетіти на Варю, яка бігла попереду і присіла зав'язати шнурок. Примудрилася спіткнутися і впасти, прослизнувши коліном по землі, Варі б теж дісталося, але вона вчасно виставила руку вперед і втрималася на ногах.

- Зовсім сліпа? - рявкнула вона.

- Обережніше, - пролунав веселий голос Ярослава.

Він підбіг і допоміг Інгрід піднятися, навіть коліно обтрусив, чого вона зовсім не очікувала.

- Варя в нас трохи крива, - прокоментував він і побіг далі.

Інгрід рушила слідом, радіючи, що одягла шорти, а не спортивні штани, які після такого падіння точно вимазалися б. Коли її обігнала Варя, раз у раз обертаючись, настрій Інгрід вмить зник. Здогадувалася, що їй не дадуть спокою, відіграються за все, особливо за увагу Ярослава, на якого вже кілька дівчат око поклало.

Після фізкультури та сніданку дітям дали можливість самим вирішити, чим займатися далі, головне залишатися в полі зору вожатих. Молодшим було в радість грати в “струмочок”, “класики” або в “їстівне - не їстівне” і “шанс”. Таке проведення часу затягувало всіх, незабаром до дітей долучилися і вожаті.