Читати книгу - "Кажуть, під Новий Рік і не таке буває... , Вайлет Альвіно"

- Зрозуміло... ну тоді, можеш запитати ще про що-небудь, я відповім, якщо вже у тебе такий сильний професійний інтерес, - і знову ці нотки сарказму. 

Що це з ним? 

- Ні, не лізтиму в душу. Скажи, як так вийшло, що ти був у костюмі Діда Мороза у нас у садочку. Вибач, але судячи з твоєї машини, ти явно не аніматор. 

- Ти маєш рацію, я не аніматор, я програміст, що дуже зручно, адже з дитиною часто доводиться працювати вдома. А з приводу свята та Діда Мороза, все просто - мене попросили зіграти його для вашої та ще однієї групи, а я погодився… чому б і ні. 

– Я бачу тобі сподобалося? 

- Ти знаєш, так. Було весело. 

Подальшу розмову перервав Мишко. Він на радощах підбіг до мене, схопив за руку і потягнув у бік батутів, хоч до цього не поспішав до мене зайвий раз торкатися, хай йому й хотілося. Коли ж до нас приєднався Костя, стало дуже весело, настільки, що ми всі реготали до упаду… а падали ми багато… часто й у найрізноманітніших позах. 

Дитина була щасливою, ми змогли подарувати їй один день у справжній повноцінній сім'ї, де мама та тато люблять один одного…нехай й не зовсім по справжньому. 

Веселощі закінчилися раптово. 

Просто ще один стрибок. Просто ще одне падіння… Але цього разу я впала на Костю… і наші обличчя виявилися так близько одне від одного… і чомусь було вже не до сміху…а  ще дуже важко розірвати зоровий контакт…а губи… губи почало поколювати, як недавно було з рукою... 

Не інакше хвороба ... інакше не пояснити цю дивність ...