Читати книгу - "Амадока"

пальцем. Якийсь вульгарний чолов’яга, спотворений спазмом злости, вибіг зі свого «паджеро» і кричав, не розбираючи слів. Над усім цим тьмяно полискував купол дзвіниці собору.

Рома впала на крісло поруч із місцем водія, і авто покотилося вперед, залишаючи позаду істерику й сором.

Куди вас везти? — запитав Богдан. — І як вас звуть? Ми знайомилися в Архіві, але вас було так багато, що я забув імена.

Навіщо ви все це затіяли? — невдоволено пробурчала Рома, хоча в машині їй стало затишно і добре, крісло виявилося теплим і зручним. Хотілось загойдатися тут, і забути про все, і їздити колами навкруги Собору і Оперного театру, повз Будинок вчителя і Будинок вчених, і повз Посольство Вірменії в Україні, і які завгодно посольства і будинки яких завгодно вчителів і вчених.

Я нічого не затіяв. Я просто намагався з вами привітатись, а ви дивились крізь мене, наче крізь шибу. Я ж приніс до Архіву чотири валізи матеріялів! Родинний скарб! Ми ж із вами про це розмовляли, це ж ваша дослідницька робота!

І тому ви кинули машину посеред вулиці і побігли за мною?

Припиніть зі мною сперечатись, — холодним голосом сказав Богдан.

Глибоко втопившись у теплому кріслі, Рома думала, що вона залишається сидіти в цьому авті зовсім не тому, що воно зручне і затишне, і що таким чином вона може спростити своє вечірнє добирання додому, не їхати в переповненому метро до Академмістечка, не стояти там у черзі на зупинці, мерзнучи від мокрого вітру і мліючи від смороду пиріжків, які продають у кіоску поруч із зупинкою, а потім не стояти півтори години стиснутою якимись типами в зашморганих куртках, втупившись поглядом у чиюсь потилицю зі шкірою грубою, як шкіра тварини, якщо цій тварині зголити шерсть. Рома здивовано виявила, що залишається тут покірно і мовчки тому, що цей чоловік, такий непривітний і брутальний, створює їй дискомфорт. Ця незручність, цей пісок у взутті, ця непросохла білизна під одягом сковували її рухи і магнетизували. Стан робив її безвольною.

А чоловік і не думав везти її в напрямку Клавдієвого. Він повернув із Верхнього Валу за Житнім ринком — з його трампліном даху над полотнами скла і металевими барельєфами, порожньої нічної бляшанки, навколо якої совгалися чорні опудала безпритульних. Білі стіни церкви Миколи Притиска у світлі ліхтарів здавались опуклими. Чоловік зупинив авто біля тротуару, не доїжджаючи до Флорівського монастиря.

Схоже, ви одна з небагатьох, кому я можу довіряти в цьому місті, — сказав Богдан, нервово тарабанячи пальцями по керму. — Зрештою, там, звідки я родом, довіра взагалі небезпечна для життя.

Він поглянув на неї своїми виразними світлими очима і гірко усміхнувся:

Розумієте, завтра вранці на мене чекає подорож. Не просто неприємна: огидна! І невідомо, чи я коли-небудь повернусь, розумієте? Я хочу попросити вас розділити зі мною цей вечір. Раз ми вже з вами сьогодні випадково зустрілися.

Зауваживши натяки на обурення, що явно проступили у виразі Романиного обличчя, Богдан додав офіційним тоном:

Ви повинні допомогти мені знайти одну цінну річ. Навіть не уявляєте, наскільки вона коштовна. Без вас я не впораюсь.

Я повинна? — видавши короткий збентежений смішок, запитала Рома.

Ну, я прошу вас допомогти, — Богданів тон раптом зробився жалібним і навіть плаксивим. — У мене мало часу. Завтра вранці я вже буду в дорозі. І ця річ дуже потрібна. Необхідна, розумієте? Не мені особисто: вся ця справа виходить далеко за межі особистих амбіцій. Це частина скульптури, уламок витвору мистецтва. Я повинен повернути його чоловікові, який поклав своє життя на те, щоб рятувати від знищення мистецтво минулих часів. Чоловікові, який дуже багато для мене важить. І перед яким я страшенно завинив.

Він вийняв із пачки, що лежала на панелі під лобовим склом, сигарету і почав розминати її у пальцях, смітячи собі на штани тютюном.

Ви курите? — запитав у Роми. І, не дочекавшись відповіді, мовив: — Я кинув.

Поки він, докуривши, безуспішно колупався у вхідних дверях під’їзду, приміряючи один за одним ключі зі зв’язки, Романа формулювала подумки повідомлення про те, що вона не зможе допомогти, бо їй уже час, що підвозити не треба, їй тут два кроки до метро. У Богдана тремтіли руки.

От чорт, — цідив він крізь зуби. — Розумієте, вони ніколи не зачиняють цих дверей, я в житті цим ключем не користувався.

Нарешті двері з внутрішнього боку відчинив заспаний консьєрж — літній чоловік зі скуйовдженими залишками волосся. Богдан кивнув йому мовчки і, тицьнувши пальцем нагору, першим увійшов досередини.

Вони піднімалися широкими сходами. Романі здавалося, що кожна сходинка була удвічі вищою і ширшою, ніж більшість сходинок, які їй траплялися у житті. Долоня обачно повзла прохолодним поруччям.

На кожен щедро освітлений простір поверху — лише одні двері, одне помешкання. Світло вмикалося, реагуючи на рух, із сухим клацанням. Тут і там блимали червоні цятки датчиків, сигналізацій, камер спостереження.

На найвищому поверсі, звідки вже тільки залізна драбинка вела нагору, на горище, Богдан жестом наказав Ромі завмерти на кілька сходинок нижче і не рухатись, а сам упритул наблизився до дверей сталевого кольору із невідомого Романі матеріялу, в якому одночасно можна було впізнати і дерево, і метал, і пластик.

На цьому етапі Ромі здалося, що Богдан п’яний. Розпластавши долоні, він почав обмацувати поверхню дверей згори донизу, вимальовувати якісь фігури і лінії, таємні знаки. Це тривало деякий час, аж доки, схилившись на коліна і копирсаючись пальцями біля порога, Богдан не прогугнявив: «Аг-г-га, є». Після цього щось ритмічно заклацало, пролунало кілька сигналів, Богдан звівся на ноги, переможно усміхнувся — і широко розвів руки, ніби збирався Роману обійняти. Рома помітила, що двері вже відчинені. Крізь вузьку щілину пробивалося неяскраве темно-жовте світло.

Треба просто знати, куди тиснути, — задоволено пояснив Богдан. — Двері — відімкнути, відеокамеру — вимкнути.

Вони увійшли в передпокій, порожній і світлий, що продовжувався так само порожнім довгим коридором із яскравими плямами фотографій на стінах. Фотографії зображали обличчя понівечених людей, зняті крупним планом. Рома ковзнула по них поглядом, одразу ж його розфокусовуючи, і зняла окуляри. Але миттєві відбитки моторошних портретів уже втрамбувались у її пам’ять: дірки носів, у темряві яких проглядались потаємні хрящі і полискували внутрішні запечені тканини, провалля ротів, позбавлених піднебінь, хаос розташування частин обличчя, немов на роботах кубістів.

Богдан засміявся і підбадьорливо поплескав її по спині.

До цього вам варто звикнути. Це помешкання мого батька, він пластичний хірург. Переважно працює з обличчям, справжній ювелір. Бачите, як людина любить свою роботу, — Рома не була до кінця упевненою, яку емоцію чує в голосі Богдана: гордість чи насмішку. Він переходив від портрета до портрета, пильно придивляючись до кожного: — Ці