Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Розділ 4. Пети

Минуло вже два дні відтоді, як гравець з’являвся востаннє в грі. З одного боку, я радів цьому. Адже мені більше не доведеться відчувати, як він бере контроль над моїм тілом, змушуючи мене виконувати накази. Кожного разу, як він заходив у гру, я відчував себе лялькою на мотузках, без права власного вибору. 

Проте, з іншого боку, мій помічник постійно нагадував, що якщо гравець не з’явиться в грі протягом одного року, його акаунт анулюють. Для мене це означатиме смерть. Ця думка не давала мені спокою, адже я, хоч і був віртуальним персонажем, все ж таки не поспішав зникати.

Посперечавшись через це з помічником безліч разів, ми, здається, знайшли вихід. Вірніше, він запропонував мені залишити коментар у розділі нотаток на моїй сторінці. Сказав, що це єдиний спосіб для мене поспілкуватися з гравцем. Ідея була новою і незвичайною, але я вирішив спробувати. Тож я почав диктувати:

——— Я знаю, що я всього лишень твій персонаж. Але я хочу мати право жити так, як мені заманеться. Від тебе мені потрібно тільки, щоб ти вчасно заходив до гри.

——— І це все? — запитав помічник. — Якось не дуже переконливо вийшло.

——— Що ж, — понизив я плечима, — тоді зробимо мої слова переконливішими.

——— Чи можу я запитати: яким чином?

Але я тільки хитро посміхнувся. В моїй голові раптово виник план. І щоб його реалізувати, я почав брати квести у мешканців міста Belhedge. Доволі часто ці квести були дивними: то передати листа від одного мешканця іншому, хоча вони зазвичай стоять в двох кроках один від одного, то назбирати якихось квітів, то супроводити когось до Тронського лісу. Я брав усі завдання. Я познайомився з усіма мешканцями. Вони ставилися до мене з повагою і довірою. Моя репутація серед них росла, і разом з нею зростала і моя віра в те, що гравець знову повернеться до гри. Я хотів показати йому, що світ гри живе і без нього, але потребує його присутності, щоб продовжувати розвиватися і процвітати.

Чи побачить він моє повідомлення? Чи зрозуміє, що для мене це не просто гра, а справжнє життя? Ці питання постійно крутилися в моїй голові, але я сподівався на краще. Все, що я міг зробити тоді, — виконувати квести із журналу, який розблокувався завдяки моєму навчанню у Деяна.

Час від часу мені доводилось заглядати до старої кузні, що стояла на центральній площі. Оскільки завдання на вбивства монстрів хоч і попадались доволі рідко, та все ж були важкими для мене. В основному через те, що я не мав доступу до дерева навиків і міг користуватися лише своїм інвентарем. Хоча і з цим також було не все так просто, якби хотілося. На щастя, ще задовго до навчання у Деяна, я почав класти туди різні речі. Деякі з них навіть вдавалося поєднувати, аби отримати щось нове. Та робити це можна було не з усіма речами. Як мені пояснив помічник, поєднувати можна лише те, що має спільне походження. Я гадаю, що є ще щось, про що він мені ще не розповів. Оскільки цього він точно раніше казав, коли розповідав про те, як користуватися інвентарем.

В будь-якому випадку, інвентар став мені у нагоді. І хоча місцеві квести здавалися марними, я знав, що вони допоможуть мені здійснити мій план.

На центральній площі міста Belhedge завжди було людно: торговці, які прибули з різних кінців світу, галасливі діти, що гралися на сходах міської ратуші, і містяни, які обговорювали останні новини. Величний замок на пагорбі, де жив правитель, виднівся звідусіль, надаючи місту величі. Belhedge точно мав свої секрети. Кожен закуток міста, кожна вуличка тут дихала історією.

——— І все ж таки, — запитав знову помічник. — Навіщо ми це робимо?

Коли він запитав мене про це, я якраз збирав квіти на галявині за містом. Ця галявина була місцем тиші та спокою, куди часто приходили закохані пари або втомлені мандрівники, щоб відпочити. Серед яскравих квітів я сидів у своїй рожевій сукні, яку вдягнув на мене гравець перед тим, як зникнути. На щастя, ніхто з місцевих не звертав на це уваги. Бо якби вони запитали мене «хлопчик, чому ти так давно вдягнений?», я навіть не уявляю, що б відповів їм. Та всім було байдуже.

Галявина розташовувалася на невеликій височині, звідки відкривався прекрасний вид на місто. Тут росли найрізноманітніші квіти: від тендітних синіх дзвіночків до розкішних червоних маків. Високі трави шелестіли під легким вітром. Поруч протікала річка, вода в якій була кришталево чистою і холодною. 

——— Якщо я зможу сам підняти кілька рівнів і захопити хоча б це місто, можливо, так я зможу довести гравцю, що цілком здатен жити без його управління.

——— Хм, цікава теорія, — підсумував помічник. — А чому ви вважаєте, що він не вирішить, ніби його аккаунт взломали, і не почне вимагати анулювати останні ваші досягнення та прогрес?

——— А він може так зробити? — завмер я від жаху.

——— Так, всі гравці мають на це право. Хіба я не казав?

——— Не казав…

Решту дня ми не розмовляли один з одним. Я просто відніс квіти до міста і віддав їх одній літній жіночці. За це отримав 5 мідяків і 50 одиниць досвіду.

Місто Belhedge завжди було жвавим місцем. На вузьких вуличках були розташовані численні крамниці, де продавалися найрізноманітніші товари: від зброї та броні до екзотичних прянощів і рідкісних книг. Центральна площа була осередком всіх подій, тут проводилися ярмарки, святкування та турніри. Проте в той момент я не міг насолоджуватися красою і гамором міста.

——— Якось не дуже багато, — зітхнув я, дивлячись на ті монети.

В цей саме час озвався нарешті мій помічник:

——— За десять годин розпочнеться щорічна ігрова подія на честь весняного сонцестояння. Головна нагорода — 5 мільйонів золотими і їздовий дракон. Вам варто взяти участь. Це покращить ваше фінансове становище і дасть можливість отримати ексклюзивного пета.

Я поклав мідяки до кишені і почав озиратись. Схоже, весняне сонцестояння завжди було великим святом у Belhedge. Містяни прикрашали свої будинки та вулиці яскравими стрічками та квітами. Сині, червоні та жовті кольори майоріли на вітрі, створюючи відчуття казки. Кожен куточок міста наче випромінював радість. Головна площа почала перетворюватися на сцену, де з'являлися найкращі музиканти та акробати з усіх кінців ігрового світу. Їх костюми, прикрашені золотими і срібними блискітками, сяяли під променями сонця, а їх виступи заворожували глядачів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍